персонаж знову просить: "Пустіть мене до мене", що означає: йому несила бути в розлуці з Вітчизною. Кульмінація висхідної градації одночасно є кульмінацією вірша: "Ввібрать в голодні очі край полинний // і заховать на смерть". А потім ця висока емоційна напруга, інтонація сповіді, з якою він, власне, звертається через голови адресатів до рідного краю, враз спадає, наче ліричний персонаж пригадав, хто перед ним. Закінчує свій лист, як і починав, з презирством: "Пустіть мене - // прозаїки, поети, патріоти" (5; 92). Через обрамлення поезія набуває композиційної викінченості, а ліричний персонаж постає в гострому протистоянні із псевдопатріотами.
Поміж Стусових історичних персонажів особлива роль належить Т.Шевченкові. Навіть там, де він не є героєм поезій, голос вчителя часом накладається на голос В.Стуса, його авторське "я". З цього приводу М.Коцюбинська писала, що між В.Стусом і Т. Шевченком була "глибоко внутрішня єдність, духовний зв'язок" (5; 21).
Інший варіант поетичного "я" Стуса, що самовизначається у стосунках з Батьківщиною, - ліричний герой. Різкої відмінності його з ліричним персонажем немає. Це патріот, що в медитаціях прагне осягнути минуле й сучасне України, знайти вихід з політичної і духовної кризи. Типовий вірш цього періоду - "Отак і вікувати..." (1968).
Це поетичний роздум про громадське покликання. Спочатку ліричний герой констатує, що його життя було пізнанням років мсти, тобто суцільною карою "за добро". Суб'єкт мовлення розуміє, що його біль - частина загальнонародного, наслідок складної історії України: "Не нарікаю, Боже, // на іспити важкі: // Одним стражденним дрожем // злютовано віки". Наступні рядки звучать як клятва: "Та виболіти землю - // нам! Зберегти живе - // нам! Вивершити стелю - // нам!" Езопівський смисл цих окликів зрозумілий: земля, яку належить "виболіти", вибороти, - це Україна, "вивершити стелю" - побудувати державу. Повтором займенника множини "нам", виділеним інверсією в анафору, короткими окличними фразами поет розкриває не лише глибину свого страждання, а й тверде переконання, що його покоління може і повинне змінити ситуацію на краще: "Господь зове // нас! Бо його надія - // Не фарисеї, ми // не суддукеї ж скніють // під мурами тюрми" (5; 149).
Фарисеї та саддукеї - послідовники двох релігійних течій, згадані в Євангелії. Фарисеї наполягали на виконанні Закону Мойсея і виступали проти Христа через те, що він не дотримувався букви давніх приписів. Уся 23 глава Євангелія від Матвія присвячена викриттю фарисеїв як лжевчителів і лицемірів. Євангельський текст проектується на Стусову сучасність: у панівній ідеології і поведінці її провідників було багато фарисейського. Саддукеїв - багатих і впливових іудеїв - Римська імперія часом рекрутувала на різні урядові посади у їхній рідній "провінції". Стус міг назвати так своїх сучасників - урядовців, які повинні були б дбати про національні інтереси України, але не дбали. Згадка про цих біблійних персонажів чіткіше акцентує думку, що борці за волю нації - обранці, як Христос та апостоли. В подальших роздумах ліричного героя розвивається тема особливої долі, місії новітніх носіїв правди: "Нам шлях прослався вгору - // не вбік, не вниз, а - ввись. // Ми, добротою хорі, // до неба возмоглись". "Хвороба доброти" - патріотизм, співчуття до народу, пригнобленого соціальне й національне. Цей образ перегукується з тим, що на початку вірша, коли ліричний герой і про свою особисту недолю говорив: то "за добро заплата". Покликані Богом врятувати Україну сягають неба - так поет підкреслює, що їхня справа має величезну духовну вагу. Образ України у цій поезії теж "небесний". Це духовна Україна, вільна, вона ще існує тільки в задумах Бога і покликаних ним будівничих: "Там наша Україна, // котра не знає ґрат, // а притиску, а кпини, // а помсти - й востократ".
Кінцеве звернення до Дніпра прочитується і як звернення до свого покоління, до самого себе: "В вселенському стражданні // один твій, Дніпре, зміст. // Держи ж свій біль на грані, // ти з ним одним зріднивсь // із клекотіння магми". Важлива характеристика "болю" героя чи Дніпра (вони накладаються) - його спорідненість із "клекотінням магми".
Магма клекоче у вулкані, розливається під час виверження, а для нації - це пробудження від сну, може, повстання і звільнення. Кульмінаційний момент теми болю, що проходить через увесь твір, виливається в метафору: "Натужний біль століть // заповідав нам Ягве". І кінцева максима, настільки важлива для поета, що він виділив її в окрему однорядкову строфу: "Кричи ж, коли болить" (5; 149). Крик тут - далеко не вияв слабкості, це громадянський вчинок - вільне слово, яке наближає здобуття свободи.
Небесній Україні, що "не знає ґрат", у світі В.Стуса протистоїть "протрухлий український материк" - образ з поезії "Порідшала земна тужава твердь..." (5; 156). У першому рядку цієї поезії історичні обставини схарактеризовані як катастрофічні: "Порідшала земна тужава твердь" - поетичне переосмислення образу, закладеного в ідіомі "земля втікає з-під ніг". Далі розкриваються причини цього невтішного стану: "Міський мурашник поточив планету. //Міліціонери, фізики, поети // вигадливо майструють власну смерть". "Міський мурашник" - уряд, бюрократія, - губить країну, а військова та інтелігентська "обслуга" допомагає "майструвати" смерть нації, а значить - і власну.
"Протрухлий український материк // росте, як гриб" - це втілення бездуховності всього суспільства і подальша деградація його. Назвавши країну "материком", поет підкреслив її відрубність від решти світу, заблокованість,