Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

а чи підуть крізь сто твоїх смертей

тобі услід? А чи твою подобу

збагнуть - бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

на цих всебідах? О, коли б знаття

(5,147).

До кінця Василь Стус мріяв про повернення в Україну. Він поклав своє життя за неї, за честь і гідність кожної окремої людини. Думка поетова про повернення додому гордо звучить у його програмовому вірші:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчути недовідомих верств,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь

(5,133).

Проте не про таку Україну, яку ми маємо сьогодні, мріяв поет, де на десятому році незалежності на вищих державних керівних посадах возсідають його колишні приставлені "захисники", які вимагали для Василя Стуса вищої міри покарання, а нині вони - новоявлені олігархи, що неймовірно збагатилися, довівши до злиденного життя свій чужий народ. І в розпачі хочеться вигукнути словами поета:

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

й те обіцяє стати нашим катом

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілий патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І, Господом забуті,

Вітчизни просимо, як подання (5,43-44).

Цими словами В.Стус ніби проводить паралель з відомими шевченківськими словами з "Розритої могили"( 1843):

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати.

У вірші "Київський жебрак" поет вустами жебрака називає ницими не тих, хто просить подання, а "сколінених, уклонених" земляків своїх:

О, совісті людської садна,

о, лицемірство душ людських,

серця, підлотою окрадені,

каліки ниці, жебраки!

Нема в вас подання? Ходіть

я вам вергатиму - прокльони!

Ловіть сколінені, уклонені,

мою жебрацьку лють ловіть (4,32).

Поет кидає злий докір усім тим, хто мав би боронити Україну - еліті нації, а не очікувати, коли хтось виборе для них рідну землю.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість - тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить! (5,31).

Василь Стус засуджує тих нерозумних і незрячих синів українських, які, замість вірної служби Україні, тягнуть її в нове імперське ярмо.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане - розкинула руки в рову (5,104).

Поета надзвичайно хвилює пасивність власного народу в боротьбі за свою незалежність, свої власні права, його рабський менталітет.

Довкола мене цвинтар душ

на білім цвинтарі народу (5,167).

В.Стус тривожиться тим, що занадто повільно зростають лави борців за краще життя. Йому навіть здається, що вони тільки вдвох з Україною-вдовою залишилися в далекому чужому краї боротися проти зла.

Невже я сам-один на цілий світ,

вогненний скалок вікового гніву,

пізнав себе і долю цю зрадливу,

щоб проклинати чуженецький світ?

Нема мені коханої землі,

десь під грудьми пече гірка калина,

сміється божевільна Україна

у смертнім леті на чужім крилі (5,162).

Але, на тверде переконання поета, народ сам повинен вибороти собі кращу долю. Україна сама повинна зіп'ястися на ноги, бо тільки та воля цінується, яка завойована в боротьбі, а не народжена в боязливих серцях колишніх партократів, які не мали іншого вибору ніж голосувати за незалежність.

Ніхто тобі не допоможе,

тебе погорджус весь світ,

бо кожен край і нарід кожен

тобі довіку не простить,

що ти не хочеш буть собою:

бо корогов блакитний шовк

виносив переможно з бою,

а потім добровільно йшов

у рабство (4, 30-31).

Поет закликає будити люд і чинити святий суд над злом, що так міцно засіло в рідній Україні,

... аби збудити люд, звести на ноги

і дати в руки груддя слів:

не потурай, коли дороги

твої - у соромі і злі.

По них бреде і ще й подосі

свалільний божевільний люд,

мужній, щоб вимовити: досить!

Уже пора чинити суд (4,30).

Поет вірить, що недовго вже чужинцям господарювати в Україні, бо є ще в неї сила, є вірні сини, здатні довершити справу своїх батьків.

Та виростають з личаків,

і шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла (5,18-19).

Тужливі поетові мотиви змінюються радісними, піднесеними. Бо життя людське нічого не варте порівняно з життям України. Вона для поета - все. За неї В.Стус пішов на смерть.

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя - одне стернисте поле,

але перейти - не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом - дарма,

душу хай обшмугляю об камінь –

все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

і якою барвиться сльоза (5,38).

Та незважаючи на все, поет молить, благає для всіх людей своєї рідної України "гордого шляху", кращої долі:

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного крику

дай, Україно, гордого шляху,

дай, Україно, гордого лику (5,124).

У нашій статті ми зупинилися лише на розгляді одного Стусового тропа - метафори. Ми не планували розглядати порівняння, епітети, гіперболу, літоту, іронію, інші засоби поетичного мовлення Василя Стуса, хоча