ситуації породжують і споріднені екзистенційні почуття.... В VI столітті, у Римі, магістер офіцій при дворі короля Теодоріха, Боецій був засуджений до смертної кари за орієнтацію на Візантію - берегиню культурних цінностей. В свої останні дні мислитель написав трактат "Втіха філософією", шукаючи істини, що підтверджувала б сенс його життя, бо муза Поезії лише поглиблювала його душевні страждання... Поезія В.Стуса - відкрита рана, а у філософських студіях він віднаходив цілющий бальзам вічних істин. Лектура поета, з огляду на життєву ситуацію вражає: Кант, Бердяєв, Гусерль, Гайдеггер, Камю, Сартр. Мов Сізіф із відомого есе Камю, поет піднімав важкий камінь своєї Долі, хоч життя спадало в "паділ". В його таланті було рідкісне і дивовижне поєднання глибокого аналітичного розуму і осяйної інтуїції. А талант - це спрага повнокровного буття і вищої справедливості. Листи В.Стуса засвідчують живий діалог із філософами. В них спостерігається безнастанний хід думок і утвердження в істині, яка й відзначила його духовну незламність. Василь Стус виріс у сім'ї, де шанували Бога. Дочка Д.Шумука після відвідин родини захоплювалась їх сімейною злагодою: "В їхній хаті сам бог живе" (9 - 85). В молоді літа прийшла віра в існування недогматичної ієрархії добрих і злих сил. Справжнім відкриттям стала есхатологічна філософія М.Бердяєва.
"Бог не керує світом, а відкривається йому у вільній творчості людини. Творчий процес у своїй первинній чистоті спрямований на нове життя, нове буття, нове небо і нову землю" (10 - 257). Очевидно, це одкровення Бердяєва устійнювало переконання в призначення Поета. Дослідникам епістолярної спадщини поета важко стверджувати, які саме судження впливали на його світогляд, адже багато листів втрачено або перлюстровано. Із спогадів М.Хейфіца знаємо, що В.Стус уважно студіював Канта. Нам видається суттєвою у світоглядних пошуках поета думка визначного мислителя про те, що совісна людина повинна прагнути до Богоподібності. Кант розгорнув судження Августина Аврелія: заповнення душі поняттям Бога є одним із найважливіших принципів самозбереження всього живого. Читаючи Й.Гете, поет поринав у містичні світи Я.Беме і Сведенборга... Глибина поетової віри відкривається у листах до рідних: "Бог водить мною" (2 - 114), "Бог дав душу діткливу" (2 - ПО), "Бо доля немає мети - вона Господня воля" (2 - 387). Своєму сину заповідав "...бути чистим серцем, не грішити ні перед людьми, ні перед деревом, ні перед птахом. І тоді будеш як Бог" (2 249). Прекрасну мрію він вселяв у юне серце: "Любов - то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом" (2 - 446).
Велику насолоду і потік золотого натхнення дарувала В.Стусу поезія Рільке. Перекладаючи поетично - інтелектуальний шедевр "Сонети до Орфея" австрійського класика, український поет мав з ним сердечну гармонійність і мислительну погодженість.
Схожий до хмари, струмить
Світ безугавне,
Все досконале спішить
Впасти в прадавнє.
Над походою віків
Вільно і гоже
Первісний лине твій спів
Гомін твій Боже.
Ще ми не взнали страждань,
Ще не навчились кохань,
Смерті глуха таїна
Слідом чигає.
І тільки пісня одна
Благословляє
У величній панорамі Всесвіту голос Орфея дарує надію на Вічність Буття і в цьому його висока Місія. В.Стус, висталюючи Дух, був свідомий своєї Місії в бутті нації, тому з таким іронічним сумом він прокоментував О.Вернадського, екстраполюючи його вчення про ноосферу на придушену тоталітаризмом суспільну свідомість: "якось навіть гріх вживати слово ноосфера до нашого неба" (2 - 477). І він міг так сказати, бо і у "вертикальній труні" вітав прихід віршів "як літніх дощів", прекрасних "як перо жар - птиці" і схилявся над "незлим і стражденним поетом лик Божий... Про виходи душі в трансцендентні простори писав у своїх спогадах про перебування у карцері Левко Лук'яненко. Євген Сверстюк свідчив: "У камері завжди відчували Бога " (12 - 195). На порозі вічності В.Стус не втратив здатності спостерігати і фіксувати феномени своєї свідомості, (стан редукції за Гусерлем). Він напише: "я вже теж Дух " (2 - 180) "Душа із себе вийшла, супроти себе стала " (2 - 472), і уроче "В мені уже народжується Бог". І в смерті він повертається до життя в голосі тихому, як вечірня молитва:
Бог уседуші
Уседуша —спів.
Філософські пошуки Валерія Шевчука співмірні з теорією цілісної світобудови - синергетики.
Ще лаоський мислитель Чжуан Дзи вважав, що єдине ці пронизує все. Мудрий цінує єдине. Ця істина відкривалась і святому Августину: Бог привів все до єдиного порядку, утворюючи Універсум. Бог - основна монада в теорії Г.В Лейбніца, саме він програмує буття всіх інших монад. В.Гумбольдт стверджував, що все народжене в душі є витоком єдиної сили. В.Шевчуку особливо імпонує теорія космогенезу християнського еволюціоніста Тейяра де Шардена, за якою людство - сфера Духа, життя свідомості концентрує високий рівень радіальної енергії, якою живиться світ. В текстах письменника Бог постає у своїх іпостасях: він Всевидячий і милосердний, увінчаний вінком звершених чеснот, Божественний Логос, Деміург - творець всього сущого; сам як дерево несмертельне.
В. Шевчук осмислює співвідношення людської душі з Вічним Духом: "...людина існує лише для себе й для світу, котрий довкола, тут і тепер, а для минулого й прийдешнього, котрі утворюють певну єдність, цілісність. Власне це і є та Вічність, яку можемо означити словом Бог. Жодні духовні пошуки без поєднання з Вічним духом неможливі. Ось чому у своїй життєвій мандрівці людина підноситься до Вічності, тобто Бога. ... Можливо лише суто особиста потаємна розмова з ним" (13 - 56 ).
Бог являється