Василь Фащенко зазначає, що “новела у сфері мовлення й композиції вимагає стислості” [57;3]. Щодо жанру новели, то літературознавчих розвідок з цього питання зовсім обмаль. “Складність, - на думку А.В. Андроніка, - в тому, що цей жанр, попри всю його оригінальність, іще не знайшов свого остаточного теоретичного визначення. Шукаючи якоїсь, хоча би відносно певної дефініції новели, відмінної від оповідання , короткої повісті, побутової казки, анекдота, вчені, очевидно, йдуть не зовсім вірним шляхом розмежування всіх цих епічних літературних форм малого обсягу [2;3].

Особливістю новелістичного жанру, як уже зазначалося, є стислість, лаконічність викладу. Разом з тим, увага оповідача у новелі акцентується на окремих деталях. “Принцип деталі ґрунтується на всебічному художньому знанні і розумінні явищ, предметів, систем... Оскільки новела одно проблемна, одновершинна, універсальний композиційний закон підпорядкування подробиць і деталей цілому виявляється в ній майже ідеально. Не лише абзацу, а жодного слова зайвого – цього прагнули всі видатні новелісти і оповідачі”[57;39].

Новела як жанр трактувалася як короткий опис однієї події чи кількох нескладних подій із чітким конфліктом та обмеженою кількістю дійових осіб.

Таку подію переповідали, як вірогідну, але разом з тим як абсолютно незвичайну. Отже, новела – це новина для слухача.

Жанр новели наявний практично в усіх літерах світу. З цього приводу А.В. Андронік зазначає: “Новела – явище всесвітнє не тільки тому, що поширена в усіх літературах, а й тому, що новелістичні сюжети є типологічно спорідненими”, зокрема у них простежується так званий “мандрівний сюжет”, тобто такий, що перетікає, переходить із однієї епохи чим країни в іншу на основі спільності життєвого досвіду різних народів, близькості літературних зв’язків. І прикладом цих зв’язків найчастіше слугує саме новела [2;3].

У слов’янські літератури жанр новели жанр новели проникає порівняно пізно, лише у ХІХ столітті, (хоча окремі твори з ознаками новели мали місце й раніше), а свій розквіт переживає на початку ХХ століття.

Предмет зображення новелістичного жанру по – різному трактувався дослідниками, що пояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу. На початку ХХ століття Гете визначив новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь про “нечувану подію”. У творчості романтиків (Гофман “Золотий горщик”, “Крихітка Цахес”) новела заявила про себе як про жанр, героєм якого стала духовно щедра особистість, що живе у ворожому для неї світі.

З розвитком реалізму у новелі відчувається поглиблення психологізму (Г. Де Мопассан, А. Чехов, А. Моравіа, Т. Манн).

Особливістю новели ХІХ століття є те, що вона будується не те, що на одному епізоді, а на одній миті, в якій “виражається парадоксальність явища буття” [2;3]. Прикладом цього може служити новела Василя Стефаника “Новина”, де в одній трагічній миті батько позбавляє життя власну дитину, щоб не дати їй померти з голоду.

Для жанру новели характерна парадоксальність, саме тому в ній, як правило, наявний сатиричний чи комічний пафос, інколи він набирає драматичного, а той комічного відтінку. Обов’язковим елементом новели є непередбачувана кінцівка.

З точки зору слов’янської жанрової типології новела, як за кількісним обсягом, так і за обсягом тематики, , коливається в межах оповідання – повість, що часто призводить до їх ототожнення. Специфічна жанрова риса новели-чітка окресленість фабули, яка робить сюжет новели гостроподійним. З оповіданням та повістю новелу споріднюють такі жанрові ознаки, як одноподійність, одно конфліктність, настанова на достовірність відтворюваного матеріалу життя”[2;3]. В.Фащенко вбачає відмінність новели від інших жанрів малої прози в тому, що у новелі “кожна складова частина епізоду і кожен епізод у події, як мінімум виконують дві функції: пояснюють, розривають даний момент і підсумовують попередній а чи мотивують наступний”[ 5;41].

Разом з тим “в малих жанрах прози”, зокрема в новелі, “найменша образна одиниця вмотивовує важливий момент розкриття характеру і сама залежить від синтезованої цілості” [58;41].

Анатолій Андронік стверджує, що “новелістика XIX століття, хоч і пов”язана з традиціями минулих епох - явище вже якісно інше: гостра спостережливість, точна деталізація, специфічна художня документальність, глибокий психологічний аналіз, в’їдлива сатира, відточений драматизм ситуацій, фантастично несподівані, але єдино можливі для образної інтриги розв’язки, динамічність фабули, тяжіння до живописності (жанр та імпресіонізм), витончена характерологія, лаконізм, відчуття соціальності буття людини, глибинне розуміння трагізму буденного животіння героїв-ось далеко не повний перелік якостей, що їх набуває жанр новели. В XX столітті, коли він особливо буйно квітне з причини наростання загального темпу життя, його небаченого прискорення...новелістичний жанр приносить і весь досвід свого розвитку в минулі часи, й ускладнюється новою проблематикою, народженою катастрофізмом розвитку суспільства і людини у XX століттях, коли новела досягає найбільшого розквіту, продовжують розвиватися її різновиди-психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Неперевершеним майстром гостро сюжетних новел XIX століття був П.Меріме (“Метео Фальконе”, “Таманго”, “Коломба”, “Кармен”) У російській літературіXIX-XX століття новелу гідно представляють О.Пушкін, І.Тургенєв, І.Бунін, у польській - П.Прус, Г.Сенкевич, С.Жер омський. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну (В.Стефаник), ліричну (Б.Лепкий), соціально-психологічну (М.Коцюбинський), філософську, історичну (В.Петров), політичну (Ю.Липа), драматичну (Г.Косинка) та інші.

На даний час в українському та зарубіжному літературознавстві побутує думка, що українські митці не вміють писати новели, що ті твори, які вони називають новелами, є звичайними оповіданнями. Частково тут є риси новел. Новели Ірини Вільде, Ольги Кобилянської, деякі слабші твори Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, Олеся