Жанр новели утвердився в українській літературі. Новелістику Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Миколи Хвильового та інших можна вважати кращими здобутками не тільки української, але й світової літератури.

1.2. Тематика та проблематика малої прози Винниченка

Помітним явищем у літературному процесі стала новелістика Володимира Винниченка. Загалом мала проза письменника становить понад сотню творів, різних за жанрово – стильовими ознаками: новела, ескіз, етюд, спогад, казка, нарис, психологічна студія, оповідання – настрій, гумористично – сатиричні оповідання, оповідання – портрет тощо. Вона становить цілісну систему, що має спільні ідейно проблемні настанови. У центрі більшості творів – людина. “Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з’ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення має про себе та інших, про минуле і теперішнє, про історію? Чи задумується вона про майбутнє, чи відчуває відповідальність перед ним, перед дітьми й онуками? З винятковою зосередженістю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові й нові аспекти проблеми людського буття”[17;26].

Творчість Володимира Винниченка стала предметом дослідження багатьох критиків. Особливої уваги приділяли літератори проблемі новелістики. І. Качуровський подає наступні аргументи: “Винниченко залишив понад п’ятдесят новель, оповідань та художніх нарисів; більшість із них слід визнати шедеврами в галузі коротких прозових жанрів. Особливою модерністю щодо сюжетної структури відзначаються його новелі”[34;149].

Більшість новел Винниченка порушують проблематику становлення людської особистості, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв’язків між нею та іншими людьми тощо. Серед них – “Зіна”, “Момент”, “Таємність”, “Федько – халамидник”, “Талісман”, “Радість” та багато інших. Як стверджує Тетяна Денисюк, “усі вони відзначаються драматизовано, напруженою дією, зіткнення полярно протилежних героїв, несподіваною розв’язкою”[25;10].

Володимир Панченко з цього приводу зазначає: “Передусім сюжети його оповідань тримається на динамічних фабулах, в основі яких історія, пригода, до того ж – сповнена таємниці, несподіванок, загадок. Перед читачами стрімко розгортається каскад подій, які невідомо чим завершаться, і в цій таємниці розв’язки криється інтрига[50;10]. У сюжеті таких творів активно використано інтригу вальні можливості класичної новели: унікальний епізод з життя героя, нечувана подія, про яку автор розповідає, вдаючись до прийому антиципації.

У новелі класичній, як стверджує Є. Мелетинський, така пригода є по – справжньому унікальною, тобто єдиною, що випробовує розум і характер героя, але немає істотного впливу на його подальше життя. У новелах Винниченка “нечувані події” мають інакший сенс і зміст. Вони розкриваються в сюжеті, який залучає у свій потік усі елементи художньої структури твору.

Новела відрізняться від творів іншого жанру, зокрема від оповідання більшою мірою структурованості. Головним персонажем новели є оповідач або безпосередній учасник пригоди, яка трапилася з ним у минулому, в юності, або свідок подій чужого життя. У першому випадку автор дивиться на минуле з позицій дорослої, вже досвідченої людини, і відповідно попередній стан характеризується як дитинство, його образ – дитина. “Образи підсилюють художні деталі, мотиви. Зокрема мотив гри і серйозне ат захопливе ставлення, яке можливе тільки в дитинстві”[25;11].Авторка наводить цитату з новели Винниченка “Таємність”, яка свідчить про те, що з погляду дорослої людини дитячі проблеми здаються не такими вже й важливими: “А тепер мені смішні ті дитячі настрої, наївно – дурнуваті і шкодливі разом з тим. Мені смішні ті бородаті хлопчики, мої товариші з гімназії, які й досі не вийшли з гімназіальної стадії розвитку”[13;563].

Кожна деталь у новелістиці Володимира Винниченка спрямована на те, щоб якомога більше увиразнити образ дитини в минулому, образ теперішньої дорослої людини і відстань між ними. Отже, в сюжеті має відбутися перехід героя зі стану юнака в стан дорослого. У своїх творах Винниченко дещо відходить від класичної новели і часто використовує казкові елементи. Модель чарівної казки проглядає із-за новелістичної “нечуваної події”. На суттєву відмінність чарівної казки від новелістичної, тобто побутової, з якої розвинулася новела, вказував Є. Мелетинський: “Слід відзначити парадоксальний феномен: саме в чарівній казці, насиченій чудесними персонажами і діями, йдеться не про окремі незвичайні випадки з життя героїв, а, радше, навпаки, про обов’язкові фрагменти героїчної біографії, про випробування – становлення героя”[44;17].

Сюжет багатьох Винниченкових новел близький до казкового. На це вказують численні деталі, мотиви, прямі ремінісценції з чарівних казок, народних переказів, дум, легенд. Яскравим прикладом є мотив казкової подорожі (новели “Купля”, “Хома Прядка”), змієборчий мотив і ще деякі, що сприяють формуванню образу богатиря, легендарного героя, козака – запорожця (“Радість”, “Зіна”, “Федько – халамидник”), мотив зрадництва й ремінісценція із “Думи про Марусю Богуславку” в новелі “Таємність”, мотиви чарівної сили, яка підпорядковує собі вчинки головних героїв (“Талісман”, “Терень”, “Зіна”). Тетяна Денисюк зазначає, що “сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захопливий, а й найважливіший момент людського життя, традиційно представлений у міфі й казці, - момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новелістичного жанру, що підтверджує аналіз композиції цих творів”[26;11].

І. Качуровський зауважує, що “новела – одновершинний сюжетний твір, де розв’зка дається у не передбачуваному плані (а не випливає логічно з розвитку подій, як в оповіданні). Саме так збудував свої короткі прозові речі Володимир Винниченко”[34;150].

У торах новелістичного жанру Винниченко особливо яскраво зображує дитячі характери. О. Брайко