Загалом новелістика Володимира Винниченка у контексті новелістичного жанру4 української літератури відзначається індивідуальністю авторського стилю і по – різному аналізується у художньому дискурсі. Зрозуміло, що письменник значно відходить від традиційних літературних засад. Композиція його новел, як стверджує О. Брайко, “спрямована на смислову актуалізацію тих складників художньої форми, які мають визначальне внутрішньо - сюжетне значення. Стадіальний рух сюжету, мовлення персонажів, додаткові та вставні розповіді підпорядковані образній конкретизації нюансів емоційно – психологічного портрета, котрі співвіднесені з ідеальним цінним змістом. Останній, зосереджуючи в собі змістовне джерело розгортання сюжетного конфлікту, увиразнює духовну суверенність”...[8;11].

Отже, бачимо, що Володимир Винниченко виводить українську літературу на якісно новий рівень, оскільки його твори “долучилися до європейських традицій”, “репрезентували новаторство та свіжість поетики”[42;12] і започаткували новий виток у розвитку нової української літератури.

Розділ ІІ. Система образів новелістики Володимира Винниченка

Володимир Винниченко як майстер новелістичного жанру зумів створити цілу низку неперевершених образів, зовсім відмінних від притаманним тодішнім літературним традиціям. Особливої уваги заслуговують дитячі образи. Надія Скобелєва – Сологуб зазначає, що “майстерність письменника в особливому баченні життя дитини, її характеру, суспільних зв’язків. Винниченко виступає майстром витонченого психологізму, що відрізняє його оповідання від подібних творів Бориса Грінченка, Степана Васильченка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника та інших”[60;60-61].

Дитячі образи Володимир Винниченко виписує уважно, переконливо,, виявляє увагу до особливостей дитячого характеру, заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв, їхні думки й переживання. Автор як тонкий психолог часто аналізував “підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти, соціальне та біологічне у вчинках”[60;62]. Бачимо, що автор зберіг у своєму серці дитинство і зумів через стільки років надзвичайно правдиво й докладно змалювати його малечими наївними, але нерідко вже позбавленими безтурботності очима. Винниченко бездоганно знав дитячу психологію, вмів точно, до найменшої дрібниці розкрити маленьку душу. Він однаково майстерно показав сиріт і “паничиків”, дітей селян і робітників, використовуючи багатогранну колоритну говірку, притаманну різним верствам населення. Винниченкові герої постають перед читачами живими, реальними. Вони змушують співчувати й радіти, потерпати й полегшено зітхати. Разом з тим ці образи захоплюють і ведуть за собою до чарівного світу дитячої душі, ще не заплямованої “нічим” дорослим, тому такої чистої і зворушливої.

Такою є історія “паршивого байстрюка”, абсолютно непотрібної для оточення дитини, яка переростає у трагедію, що змушує замислитися і героїв твору, і читачів. Тема долі байстрюка, розкрита в новелі “Кумедія з Костем”, яка була надрукована у 1910 році, була не новою для української літератури, адже від появи Шевченкової “Катерини” та інших творів минуло багато часу. Однак Володимир Винниченко зумів по – новому підійти до розгляду даної проблеми. Автору вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через прямий осуд винуватців народження “байстрюків”, а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв.

Новела розпочинається із категоричної думки автора про свого головного героя: “З Костем сталася чудна кумедія...”[12;504]. Письменник називає його “кумедним хлопцем”. Вся “кумедність” його полягала в тому, що він, непривабливий. “з ріденькими зубами”, “нізащо не кусався”, коли його били, і ніколи не плакав.

Однак письменник розкриває нам, що Гостевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криються біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все – таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: “байстрюк”. Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показ поведінки й зовнішності Костя: він схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина. Яскравим свідченням цього є наступні рядки: “Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, нізащо не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, таки ні... Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”.

У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував у руках батька – пана. Кость міцно тримає його як найдорожчу в сіті річ (“То татове!”), яка хоча б трохи пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помре, з тим недопалком у руці і поховають “кам’яного виродка”. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як оті “хр-р-р!”, розкривають глибокий розпач “впертого” хлопчика від усвідомлення власної “нічийності”. Вражає поведінка дорослих по відношенню до дитини. Замість того, щоб звернути на нього увагу, а це йому найбільше було потрібно, вони постійно цькують його. У тексті сказано, що Кость, ніби навмисно вештався під ногами, мабуть хотів, щоб хтось все – таки звернув на нього увагу. Натомість отримував стусанів та образ. Саме тому і виріс хлопчик відлюдкуватим, замкнутим у собі, адже світ для нього був ворожим. Оточуюче середовище не лише не дали сироті турботи й любові, а, навпаки, стали причиною смерті Костя. Вражає байдужість оточуючих до сироти. Фельдшера покликали тільки для того, щоб переконатися, що у Костя немає холери, а пан прийшов, щоб заспокоїти наляканих. Обурює той факт, що дорослі