влаштовували собі примітивні розваги: били хлопця, щоб він заплакав, дивувалися, що він ні захищає себе, ні плаче у відповідь. Звичайно ж і повідомлення сироті про те, що недопалок належить його батькові не є свідченням людської порядності. Показ остаточного морального занепаду цих людей показано, коли вони намагалися забрати із рук хворого Костя, щоб побачити реакцію. Цих людей зацікавила тільки дивна поведінка “кам’яного виродка”, який заплакав з “такої чепухерії”. Звичайно ж, ніхто не зрозумів, що той недокурок – це остання соломина, яка поєднувала Костя з батьком. “І тижнів зо два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем”[]. Смерть “байстрюка” не викликала співчуття до всіма покинутої і занедбаної дитини, котрій потрібна була лише увага та ласка. Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.
Новелу “Федько – халамидник” Володимир Винниченко також розпочинає із характеристики головного героя: “Це був розбишака – халамидник”[13;540]. Але разом з тим ми довідуємося, що Федько був не лише шибайголовою, а й чесною, благородною людиною. Автор виділяє провідну рису героя: “Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці” [13;540] – це є ключем до розуміння його “гріхів”: перекидання діжок з водою, ламання хаток, відбирання змія тощо. Герой “любив що – несуть перевернути догори ногами”, за що був завжди покараний. Коли на хлопця жалілися батьки інших дітей, то “була ввечері вже прочуханка”. Поведінка Федька на перший погляд дещо зухвала, адже ходить “руки в кишені”, “картуз набакир”, “чуб йому стирчком”, “очі хутко бігають”, під час повені одяг на ньому “весь мокрий”, “чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті”. І назва “Федько – халамидник” цілком підходить до твору.
Однак чимраз більше розкриваються і позитивні риси характеру Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, “не плаче, не проситься, не обіцяє, що більше не буде”, в усьому відразу признається, ні на кого не перекладаючи власну вину. Навіть бере на себе вину Толі. Хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої околиці. “Тому “босявка” і “халамидро” є улюбленцем хлопців, які в критичні хвилини називають його не інакше, як “Федя”. А коли Федько переходить річку, його однолітки “починають од щастя пищати, боротися, кидати каміння у кригу”[ 60; 63].
Кульмінаційним моментом новели є пригоди на річці. Бешкетник кидає виклик розбурханій воді – переходить її двічі. Панич Толя теж бажає довести свою сміливість і “утерти носа” другові, однак, опинившись серед швидкої течії, злякався і попросив допомоги. Федько визволяє з льодового полону Толю, а той навіть не намагається витягти рятувальника з крижаної води. “Сибіряка” промок і замерз, проте ніхто не спішив обігріти та пожаліти його, Батьки Толі та рідна ненька Федька поспішали не для цього, вони хотіли дізнатись правду та знайти винуватця. Єдиний раз хлопець сказав неправду, вдруге порятувавши боягуза – панича, за що поплатився власним життям.
Богачевська Л.О. Висловлює таку думку: “В.Винниченко ... використав прийом образно - психологічного паралелізму. В одному випадку він шукає тотожність між явищем природи та станом людини, в іншому – протилежність. Бурхлива крижана ріка віддзеркалює неспокійний характер Федька, вони у гармонії, тому “шибеник чортів” легко приборкує нестримну стихію. Толя – “тиха дитина”, потрапивши у крижану водоверть, втратив сміливість, накликав біду на свого друга”[9; 16].
Властива для новелістичного жанру й несподівана розв’язка: смерть Федька. Автор про це говорить коротко, лаконічно: “...На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка і Гаврик ридали навзрид”[13;558]. Як бачимо, жодної авторської оцінки. Власне у цьому, на думку Н. Скобелєвої – Сологуб, “найвища майстерність в зображенні людської психології”[60;63]. Так само майстерно через економічні художні засоби постають й інші підлітки у новелі, зокрема Толя. Думки цієї “благородної” дитини далеко не благородні: “Мурло репане”, “його папа багатий, от і все”... Хлопець не вміє визнати свою вину. Замість того, щоб бути висловити вдячність Федькові за власне врятування, він намагається перекласти свою вину на нього, оскільки боїться покарання. Раннє і, мабуть, остаточне моральне звиродніння цієї нечесної боягузливої дитини показано в фіналі: “Коли Федькова труна сховалася за рогом вулиці й не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком”[]. Отже, судячи цинічно – грайливої поведінки Толі, можна сказати, що він зовсім не почуває себе винним у смерті у смерті Федька. О. Брайко вважає, що “підсумок сюжету – засіб увиразнити нездоланність конфлікту між піднесеним і потворним”[8;10].
Цікавими є новели із збірки “Намисто”. О. Брайко зазначає: “Збірка “Намисто” відзначається глибоким аналізом дитячої психології, увагою автора до неординарних, межових ситуацій морального вибору (гра та дійсність, уявне і реальне, усвідомлена позиція й життєвий вчинок). Ця екзистенціальна проблематика набула органічного втілення в сюжетобудові окремих новел” [8;10].
Усі новели із збірки “Намисто” мають заголовком рядок народної пісні, ще й строфа – друга з неї доречно вплітаються у сюжетну канву твору. Так у новелі “Гей, хто в лісі, обізвися...” всі події зображено з погляду малюка Зіня. Гине насильницькою смертю “справжній і страшний бог кари та заборони” Корчун, якому маленький Зінь збирався поставити свічку з молитвою. Винниченкові вдалося відтворити еволюцію становлення поглядів малого героя, розкриваючи характер у процесі руху та змін. На початку