У повісті Павла Санаєва все впізнане, все до дрібниць є чистою правдою, все життя зайшло в кут і звинуватити тут нема кого. Бабуся не винна – вона хвора, дідусь, з тієї причини, що розуміє – якщо відправить жінку ще раз до психічної лікарні, вона помре. Матір Сашка – через те, що її виростила і обезволила все та ж хвора жінка. Сашко взагалі ні в чому не може бути винним, я думаю тут не потрібно ніяких коментарів.

Ось така душевна хвороба, яка передається в спадок. Для більшості дорослих читачів, які виховались психічно неврівноваженими мамами і бабусями, вона дуже близька. Найбільшою трагедією з цього всього є те, що в даний час вони більш – менш успішно передають ці родинні фобії і тривоги за здоров’я і майбутнє своїх дітей, своєму гаду, готуючи до життя вбивчу кількість нових невротиків.

Керуючись мотивацією вибору, варто ще раз підкреслити цікавий і незвичайний для більшості сюжет. Під час постановки, відкидаючи всі другорядні картини і зосереджуючись на головному, в часовому вимірі тривалість спектаклю зводиться до півтори години. Цей немало важливий фактор є одним з великої кількості вищезгаданих позитивів. Ми живемо у ХХІ столітті, столітті з шаленим рухом, столітті величезної кількості інформації, яка з кожним днем все збільшується. У людей залишається мало часу для того, аби хоч якось відпочити, тому немає сенсу ускладнювати їм життя, забирати їхній дорогоцінний час своєю "багатосерійною виставою". Тому, сюжет даної повісті дозволяє звуження, причому не втрачаючи головного.

Як це буде не банально звучати, але конфлікт різних поколінь буде цікавим як школярам, батькам школярів і їхнім дідусям з бабусями. Тому, даний матеріал є безпрограшним у плані орієнтації на глядача. У свою чергу вищезгадане дозволить залучити до театру ще більше глядачів, остільки ляльковий театр орієнтований в основному на діток та юнаків, тому даний спектакль тільки збагатить театр у мистецькому плані, збагатить акторську виконавську майстерність, а також закладе камінь у створенні експериментального крила у стінах вищезгаданого театру.

Під час вибору драматургії мені потрібно було враховувати кількість персонажів у творі, а також уникати матеріали з великою кількістю масових сцен. Оскільки сценічна площадка лялькового театру за своїми габаритами є невеличкою, а перебування на сцені великої кількості персонажів призвело б хаосу і суцільної нерозберухи та мішанини – даний матеріал, а точніше написана мною інсценізація з домінуючими сценами на двох-трьох чоловік тісно вписується в покладені переді мною рамки. З точки зору потреб глядачів, вистава за повістю Санаєва, на мою думку заповнить прогалину відсутності інформації у сфері сучасної літератури в існуючому в даний період театрі. Для мене дана постановка є сміливим кроком, оскільки вищезгадану п’єсу при першопрочитанні, більшість звинувачувала у бруталізмі, приписувало Санаєву грубу і неотесану писанину, а також не розуміли глибини та філософії повісті. Переді мною постало нелегке завдання – довести оточуючим, що повість має право на життя не тільки в Івано – Франківському театрі ляльок, а й в інших театрах, як України так і сусідніх держав. З іншої сторони, з тих причин, що повість "Поховайте мене за плінтусом" практично не ставилась, за винятком Краснодарського театру і однієї, на мою думку, невдалої екранізації російського кінорежисера Сергія Снєжкіна, я можу уникнути пересудів з боку так званих "критиків", що мовляв, "а той режисер не так зробив, як він, а він неправильно зрозумів повість, тому сценічне прочитання в нього ніяке і немає права на існування", як це часто відбувається, коли режисери працюють з класичною драматургією.

Робота з маловідомим і невідомим матеріалом є мотивом і поштовхом для подальшого духовного збагачення режисера. Тому, повість Павла Санаєва якраз попадає в рамки вищезгаданого матеріалу. Під час постановки спектаклю за повістю "Поховайте мене за плінтусом", я відкрив для себе безліч нових імен, таких як Олена Санаєва, Всеволод Санаєв, той таки ж Павло Санаєв. З іншої сторони відкрив для себе Юрія Нікуліна у фільмі Ролана Бикова "Чучело", де на відміну від комедійних ролей, які він постійно грав, він відкрився для мене у драматичній ролі. Відкрив цілий пласт поезії Ролана Бикова, про існування якої я навіть і не підозрював.

Кожна нова робота ( я веду мову про постановку) вимагає прочитання великої кількості книг, перегляду маси образотворчого матеріалу, перегляду фільмів і т д. Новий і нікому незнаний матеріал тягне за собою підняття з невідомості і незнатності велику кількість небаченого і не почутого. Для себе, як для людини, яка любить кіно я відкрив кінорежисера Павла Санаєва. Його фільми "Нульовий кілометр", "На грі", "На грі, другий рівень" не залишать жодного байдужого глядача. Шалена фантазія Санаєва, як сценариста, і безумовно як режисера – постановника виплеснула у вищезгаданих кінокартинах.

Не можна не згадати Крістіну Орбакайте в головній ролі у фільмі "Чучело". Для мене це також було новизною, хоча фільм був випущений на екрани у 1983 році.

Глибоке занурення у епоху в якій відбуваються події у творі заставляє в черговий раз відкривати книги з історії. Відкриттям у даному плані для мене стало ввід радянських