Нині Шевченківський національний заповідник - широко відомий у світі культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію Тарасової (Чернечої) гори, а також здійснює на своїй території охорону пам'яток культури від доісторичних часів до сьогодення та природного ландшафту. Загальна площа охоронних зон - 2500 га. У складі заповідника 8 пам'яток культурної спадщини.

Новітня історія Чернечої гори розпочалася 22 травня 1861 року, коли на Чернечій горі у Каневі було поховано Тараса Шевченка за його заповітом. Відразу ж гора перейменована канівцями на Тарасову гору. Влітку 1884 року за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано перший народний музей Кобзаря - Тарасову світлицю, впорядковано його могилу і встановлено монументальний чавунний пам'ятник-хрест за проектом академіка архітектури Віктора Сичугова. 10 червня 1918 року Рада Міністрів Української Держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю. Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув влітку 1939 року із встановленням на могилі Кобзаря величного бронзового пам'ятника і спорудженням літературно-меморіального музею. Музейний ансамбль доповнив гранітний комплекс сходження (1977) і відтворена 1991 року «Тарасова світлиця» - перший народний музей Тараса Шевченка.

Враховуючи всю значимість Тарасової (Чернечої) гори у формуванні духовності нації, розбудови державності і творення української культури та на виконання ряду рішень Кабінету Міністрів України та Указів Президента, в 2000 році було розпочато широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного заповідника, яка включає заходи по капітальному ремонту існуючих музейних споруд з максимальним наближенням будинку музею до первісного задуму архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка, реконструкції під'їзної дороги та інженерних комунікацій, благоустрою території нижнього парку. Розпочато роботу з розроблення нової експозиції музею Т.Г.Шевченка. Щороку музеї Шевченківського національного заповідника відвідують понад сто тисяч туристів з України і десятків зарубіжних країн.

Музейна колекція Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам'яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів. При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тисяч примірників.

Розташування: 19000, Черкаської область, м.Канів

Батьківщина Т. Г. Шеченка –с. Моринці

Моринці — село на Україні у Звенигородському районі Черкаської області. Про заснування села заснування свідчать кілька легенд: перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря; друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село - Моринцями; в третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали «мором».

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так в 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік. Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К. Виговському. В 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській - хоронжині коронній, тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого «тягла». Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян.

У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка. 1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1 805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок. В період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її знищила радянська влада у 1935 році.

В середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а у березні село було окуповане австро-німецькими військами. У листопаді 1918 року в село війшли війська Симона Петлюри, а в лютому 1919 року у село війшли війська 2-ї Української радянської дивізії. В серпні 1919 року до села війшли війська генерала Денікіна, які були вибиті червоноармійцями у січні 1920 року. Мирне життя людей Моринець перервала радянсько-німецька війна. Нацисти окупували в село 28