Семінар

НА ТЕМУ:

„Літературна та життєва доля Івана Багряного”

1. Творчість Івана Багряного – одісея людини над прірвою.

ІВАН БАГРЯНИЙ
(1906—1963)
      Інші псевдоніми — Полярний, Дон Кочерга та інші.
      Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'яга (Лозов'ягін).
      Іван Багряний народився 2жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра

…В українському письменстві Багряний лишається одним із найбільш “проектних” авторів. Тобто, він не просто естет і художник слова - він випрацьовує для спільноти проект майбутнього, перетворюючись на, у кращому розумінні цього терміну, політичного письменника, подібно до Сартра чи Орвела. Як моряк із затонулого корабля, приречений жити на острові далеко від Батьківщини, він тримався на світі лише однією мрією. Він писав свої блискучі політичні есеї, ніби кидав в океан пляшки з посланнями - мо, колись в Україні їх таки “виловлять”.

1956 року, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доставили солдата строкової служби Бориса Зосимова. Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, виголосив вирок батькові-ворогові народу. Відповідь не забарилася і вона теж була публічною: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.

70-річний Борис Іванович Зосимов так і живе все життя в Охтирці. Він один із тих, хто разом з депутатами виступає проти відзначення 100-ліття Івана Багряного, а тим більше — перейменування однієї з вулиць Охтирки на його честь. Журналістам, які дошкуляють йому запитаннями, відповідає ввічливо, раз і назавжди завченими фразами: «Улюблених творів Івана Багряного у мене немає, бо я їх не читав. Поглядів його не поділяю, не розумію, чому з ним так носяться. Я — за національну Україну, а не за буржуазно-націоналістичну, яку проповідував Іван Багряний».

У підручнику «Української літератури» за 11 клас, у главі, присвяченій І. Багряному, є сентиментальна історія про те, що начебто перед смертю письменник наказав своєму синові Нестору поїхати в Україну, знайти старшого брата Бориса і сестру Наталю та допомогти їм, якщо вони потребують допомоги. Хороша історія, повчальна. Особливо для молоді. Але насправді це вигадка. Діти Івана Багряного від другого шлюбу (Нестор та Роксолана) дізналися про українську рідню від матері вже після смерті батька. Нестор і Роксолана бували в Україні двічі. Але поріднення, до якого нас привчила популярна телепрограма «Жди меня», — не вийшло.

Соломон з початку роману «Людина біжить над прірвою»—

« Так, я був атеїстом! А тепер, над цією руїною, ні, над руїною всього-всього, я приходжу до віри Бога — в єдиного Бога!.. Бо немає більше нічого у світі... Холодно й пусто... І тільки Бог — одвічне прибіжище душ людських — це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прірвою. Прірва ж!!. І нема за що вхопитися! І от ідея Бога, вічна ідея...»

Це тільки в «Тигроловах» герой Григорiй Многогрішний проривається з СРСР через Амур-ріку до гоміньданівського Китаю.Так Іван Багряний переписував під час багатолітнього гону крізь всі кордони власну біографію на найбільш героїчний, з його точки зору, лад. Насправді об'єктивна картина складалася ще героїчнiше, коли зважити на її незбагненну ірраціональність — чітку ознаку всілякого героїзму. Бо в житті «прототип» втік із Далекого Сходу на батьківщину, в Охтирку. Туди, де його знав кожен собака.

«І ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких і свій дім перед тим, може, як покинути цю країну назавжди»/«Сад Гетсиманський»/.

Мабуть, у ті три вільнi дні в Охтирці він пробирався сюди, на сучасну вулицю Грабовського, 61, до червоненької хатинки на розі провулку. Поки себе пам'ятав, аж до 1926 року мешкав тут. Звідсіля, зі здичавілого садка свого дитинства, пішов у нескінченні мандри. І саме тут на четверту охтирську добу його відстежили та взяли «органи» за виказом старої сусідки.

На вул. Грабовського так само, як і Борис Іванович, чигає на незваних гостей племінниця Багряного. Тож спостерігати за «живим музеєм» можна тільки поверх старенького паркану. Через потяг до цього будиночка і почалися всі подальші поневіряння Багряного — людини, яка звикла сама створювати собі «пропоновані обставини» і ніколи не коритися тому, що пропонує демонічна влада.

З усього виходить, що син так і не бачив батька до осені 1940 року, коли Багряного вимела з харківських катівень насмішкувата «берієвська відлига». Можна казати напевне — битий та ламаний Багряний нікого не «здав» тоді. Малий Борис перебув при батькові проміжок від його звільнення і до березня 1943 року. За цей час Багряний то працював художником-декоратором по театрах, то редагував українську газету, то поневірявся без роботи. Але лишався тим, ким став ще у 20-х роках — художником слова, для якого будь-яка несвобода, гітлерівська чи сталінська, була однаково згубною.

Багряний подався до Києва і далі на захід, вже коли Охтирку другий місяць як займали радянські війська. Це згодом закидалося Багряному ОУНівським проводом як привід до підозр у «подвійній грі». Але пояснення було простішим — тримала родина. Багряний зник з Охтирки лише «коли вже було нікуди подітися — тільки у волинські