Через три роки з повоєнної Німеччини він звертається до всіх співвітчизників-«переміщених осіб» із застереженням «Чому я не хочу вертати  на «родіну». З гіркотою людини, яка дме на холодну воду, бо неодноразово опеклася на молоці, Багряний застерігає: «Нас сотні тисяч тих, що не хочуть  повертати. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, — ми  воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в  лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким  незрівнянним цинізмом нав'язуване нам совєтською пропагандою: більшовики зробили  для ста національностей єдину «совєтську родіну» і нав'язують її силою — цю  страшну «тюрму народів», іменовану СССР».

Звичайно, у влади завжди було «шість тузів у рукаві», тож Країна Рад гарно «відсвяткувала» 10-річчя цього багрянівського звернення. 20-річного Бориса, який служив у Радянській армії строкову службу, притягли спецрейсом до радіомікрофона й поклали перед ним текст «звернення до батька». Микита Хрущов не тільки «реабілітував невинних» та «викривав культ особи». Того, хто знав ціну йому самому як катові, він любенько «дострілював». Таким «контрольним пострілом» було «радіоповчання» солдатика Бориса — дитини, заради спокою якої Багряний свого часу легко відмовився від номінації на Нобелівську премію. «Аби моїх не чіпали»... І все ж від вертухаїв та хортів не втечеш.

Не треба шукати в тому, що сталося, чергового підтвердження банального вислову про дітей великих людей, що на них відпочиває природа. Нікому не дано втиснутися в лещата долі ближнього, і тільки «співчуття, що нам дається як благодать», за Ф. Тютчевим, спроможне на мить відкрити безодню душі Іншого. Тим паче — нащадка такого великого страдника, як Багряний.

Можна вигадувати собі уявний роман про виховання яничара, одного з таких, що їх серед нас зараз ходять тисячі й тисячі. Неправда, неправда. Борис Іванович має більш ніж вистраждане право на власні уподобання. Втім мені здалося, що, окрім образи на персону батька, від якого судилося народитися і прожити все життя саме в цій країні, я нічого за тим кредо Бориса Івановича не почув. Хоч яким він міг бути правовірним комуністом в минулому, але «в сухому залишку» ввижається зовсім не «ідеологічна війна».

Так ображаються на власну форму носа або колір шкіри, на горб серед крилатих чи на крила за спиною, коли довкола всі горбаті. Так ображаються на погоду або на землетрус. Бо Іван Багряний справді носив у собі стихію, що, як він сам написав у «Саді Гетсиманському», і «вписувалася на шкурі», і підносила як ближніх і далеких, так і його самого.

...Батько відповів синові того «з'їздівсько-угорського» 1956 року згідно з власним масштабом та форматом: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Тут письменник, політик та людина були, як завжди в Багряного, пліч-о-пліч. Тільки в ту запальну мить Багряний забув, що автор «Тараса Бульби» написав ще й «Шинель»...

Не варто, ой, не варто було, батьку. Дали б, нарешті, синові спокій. Масштаб долі не успадковувався ніколи зроду-віку.

«І вороги чоловікові — домашні його... І хто не бере хреста свого і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене...»/Матвія 11, 36,38/

«Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов принести, а меч.

Бо я прийшов порізнити чоловіка з батьком його...» /Матвія 10, 34-35/

На Введенській дзвіниці Покровського собору колишнього полкового міста Охтирка — недільний подзвін. Завзято цвірінькає ранок початку справжнього бабиного літа. Повз огорожу собору, де до 1905 року спочивала чудотворна Охтирська ікона Божої матері, рипить самотній велосипедист із базарним пакетом на багажнику. За ним в'ється чи то жмут невагомого павутиння, чи душа останнього гайдамаки Семена Горкуші. Чи то павутиння, чи душа все крутиться довкола огорожі, але не перелітає її до соборної садиби. Нікого за життя не вбив тричі клеймений літерами «в.о.р». Горкуша, тільки панів-дуків іноді канчуком виховував, а третину здобичі віддавав сюди, на Охтирську Божу Матір. Його так із «блятиком»-образком цієї ікони і вловили востаннє в Ромнах 1784 року. З образком, надкушеною булкою і мідною копійкою грошей.

Оригінал Охтирської вже сто років як зник по дорозі до Петербурга. Тепер прочани моляться двом спискам Чудотворної. Кажуть, ніякої різниці — списки вже досить «намолені», допомагають від лихоманки, онкології та жіночих хвороб.

А павутиння все літає...

Звичайна п'ятиповерхова хрущоба на початку вулиці Шевченка. Третій поверх. Високий кремезний чолов'яга на порозі квартири. На голові — спортивна кепочка на кшталт бейсболки, що прикриває чоло. Чоло має бути високим — як у батька. І взагалі Борис Іванович назовні — викапаний батько. Цього року Борисові Івановичу виповниться сімдесят. Таким міг стати його батько, коли б не пішов з життя у п'ятдесят сім. До своєї квартири Борис Іванович «незваних гостей» не пускає. Він стриманий, ввічливий. Але видно, наскільки йому дошкуляють і журналісти, і теми, що вони зазвичай йому пропонують.

Бо ніхто не хоче розпитати, як жилося самому Борисові Івановичу останні півстоліття. Всіх цікавить тільки його батько. Уявіть собі, коли б до вас все життя зверталися, називаючи невашим ім'ям. Спробуйте уявити, коли б ви півстоліття прожили в тіні батька, і про вас би згадували тільки у зв'язку з ним та з мукою, яку той мимоволі вам спричинив. —

Я нє раздєляю взглядов Івана Багряного і нє понімаю,