Розглянемо ще одну поезію із характерною ритмічною структурою, з системою послідовних взаємозв’язків:

при лихій годині
при чужій чужині
при червоній зорині
за воротеньками

калина стала
а там сидить смутонько
як батенько
а смертонька
як матінка.

Тут маємо ще й мереживо звукових повторів - пестливі суфікси у словах “воротеньками”, “смутонько”, “батенько”, “смертонька”, “матінка”. А перші три рядки вірша емоційно об’єднує, увиразнює синтаксичний паралелізм. Символічні образи калини, смутонька-батенька і смертоньки-матері поглиблюють картину чужини, спричиняються до тужливих настроїв через втрату рідної домівки, близьких людей, природи України, яка є наймилішою для очей ліричного героя.

Проблема добра і зла, біль викликаний знищенням родинної хати, відчуття спільності долі народу з долею митця є визначальними для багатьох творів “Князя роси”. У віршах таїться надія, що зло не матиме майбутнього, бо не може бути людина “вічним самовбивцею” і носити при собі “ключі від смерті”. Врешті-решт вона повинна вичавити з себе раба, відродити своє людське єство:

і ниць падуть і люди й коси
перед ромашкою: - Прости!
і гострять зуби жовті оси
і золоті свої хвости

дівчата дзвонять спідницями
гарбуз ногами топче рінь

і над вечірніми женцями
пітніють тілом комарі.

В поезії відчувається вплив Шевченка, а саме його вірша “Садок вишневий коло хати”. Тут є і дівчата, і женці, але замість хрущів дивним чином виринають комарі, які “пітніють тілом”, а Україна постає не у вишневих садках, але підпорядкованою ромашці “в білому вінку”. Дивне поєднання великого з малим досить часто зустрічається у віршах Т.Мельничука: “прикуте небо”, “до галер прикований Дніпро”, “запечені рушники”, “земля навколішках до паркану”, “синє море, яке крізь човен витікає”. Цікавий прийом (“полон” великого тіла малим) створює образ руху, який має внутрішні перепони, природні явища тут персоніфікуються і сприймаються “технологічно нерозвиненою спільнотою”. Така ж ідея у вірші “трави міцно // прикуті ногами // до галери степу” (Див.: “я князь роси...”). Символічний образ трави поєднується поетом із долею людей, уярмлених на своїй землі, які, однак не рушають (відриваються) від призначеного їм місця.

Варто сказати, що Т.Мельничук підпадав під неабиякий вплив Шевченкового генія, у ньому знаходить порятунок від творчого знесилення. Адже це останнє покликання (віршування) завдавало чималих клопотів Тарасові. В одному із своїх інтерв’ю він згадував, що при написання творів почувався на межі людської сили, а потім “... вкрай був змучений, якби переспав зо три рази з якоюсь молодицею”. І тут з’являється порятунок - дух Кобзаря, який проникає в розуміння світу, мислення, почуття Т.Мельничука, творить нову грань його поетичної індивідуальності. Із автобіографічних нотаток ця історія відома нам досить детально. Поет розповідає: “І раптом - Тарас. Уві сні чи серед білого дня - вже не пам’ятаю. Знаю добре, що не з’явився, а каже з мене: «Ти мусиш залишитися! Бо покликаний зробити ще не зроблене - врятувати Україну. Я - це ти...» Десь у такому плані, розумієш?.. Як мене те закрутило! Я ж перед тим великі роки кружляв довкола його віршів”. Можемо говорити про спорідненість долі обох поетів, яким довелося терпіти муки заслань, переслідувань, нерозуміння світу за Слово, за правду. Як уже згадувалось, Т.Мельничук відсидів за ґратами двічі (майже 6 років життя). Цей період зумовив тематику “невольничої музи”. Деякі дослідники вважають, що без тюремних переживань не було б його поезії.Сувора дійсність витворила полігони відчуження для талановитих, інтелігентних людей, які не хотіли миритися з нею, а висували, тримались за свої гуманістичні ідеали:

вчуся в таборі
грати на бандурі

бо думаю собі
поки я в таборі
то хай хоч навчуся
грати на бандурі

і вчуся вчуся
а то у мене
нічого не виходить:

струни з-під пальців
тікають на Україну.

Такий сильний, буквально вибуховий акорд детонує в нашій свідомості з неймовірною силою, вириває з глибини історичної пам’яті сумні аналогії з долею багатьох страдників нашої літератури і культури.

Т.Мельничука ніколи не покидало бажання бачити, вивчати, спостерігати цей суперечливий світ і себе в ньому. Кожне його слово містить у собі думку, пов’язану з реаліями світу, піднесену до символу, наділену особливою експресією:

тонконогий сніг -
знову здоровий

уста гармати -
безсоромні

і стогін тягає
за коси землю

хвилину вбрали
у червоне.

основному людині), предметів (гармата має безсоромні уста), явищ (стогін, який “тягає за коси...”, і кого - землю). Створюється картина вбивства, сповнена людськими стражданнями, чеканням з надією на порятунок або ж на смерть. Рядки поезії видаються маренням божевільного, що аж ніяк не пов’язані із реальністю. Тут мова йде про нищення людей, націй. Тож як можна про таке розповідати, зберігаючи здоровий глузд, логічні міркування, висловлювання? Це була б розповідь не очевидця, не людини, яка зазнала утисків системи, зрештою, не люблячого сина України, це були б рядки не Т.Мельничука.

Т.Мельничук - поет із яскравим, самобутнім і щедрим хистом. Він створив неповторний і життєствердний світ зі своїм способом мислення і почування.

Гоян Ярема Петрович — український поет, громадський діяч, лауреат Національної премії 1993 р. за повість «Таємниця Лесикової скрипки».