Я ріс і виховувався у національно свідомій родині, коріння якої знаю до 1680-х років, а, за легендами, батькові пращури були дружинниками у галицьких князів, а предки матері з Гуцульщини були опришками, – гордо оповідає поет. – Історія Давнього Галича дихала в мою душу легендами. Я їх записував з вуст бабусі Ганни Дзундзи, з уст матері Марії Пушик. Одна з них – “Золотий Тік” увійшла до хрестоматії, я від неї відштовхнувся, коли писав поему “Золотий Тік”, згодом так назвали пісенний фестиваль”. Наприкінці 1990-х Івано-франківський музично-драматичний театр імені Івана Франка поставив моновиставу за поемою “Золотий Тік”, у якій блискуче зіграла роль Берегині Людмила Григорська.

У 1963–1964 рр. майбутній письменник проходив виробничу практику і працював у гуцульських селах Яворові, Річці, Снідавці, Довгопіллі, Устеріках, Стебневі, Полянках, Дземброні, Бистрянці, де зібрав чимало фольклорного і етнографічного матеріалу, зокрема про опришків. До Олекси Довбуша наблизився ще в Богородчанах, де не раз бував на Замковій горі. Довбуш з опришками громив цей замок. Згодом простудіював “Народні оповідання про опришків”, які впорядкував Володимир Гнатюк і видало НТШ у Львові, монографії Юліана Целевича та Володимира Грабовецького (останнього ще й докторську дисертацію), судові книги м. Станіслава (нині – Івано-Франківськ) у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, побував у всіх населених пунктах, де діяли опришки. Цей матеріал ліг в основу поеми “Олекса Довбуш”, повісті “Славетний предок Кобзаря” (про карпатське коріння роду Т. Г. Шевченка по матері). Ватаг опришків Бойко діяв на Бойківщині, Гуцульщині, Буковині, Закарпатті, Поділлі, перевів загін на Запорозьку Січ, його доля переплітається з долею магната Миколи Потоцького (пана Каньовського, старости Канева). Дослідженням С. Пушика користувався письменник Богдан Бойко для написання повісті “По голови, по голови...”

З приповідки “Борони, Боже, від яворівського сукна, хімчинської фіри дров, рожнівської галетки, пістинського болота, старокутського чоловіка, кутської...” і т. д., з косівських вражень народилася гумористична поема “Косівський базар”. Можна продовжити перелік творів, джерелом для написання яких став фольклор. Візьмемо, зокрема, гумореску “Файні люди”:

Файним людям

Файно спиться,

Файним людям

Файне сниться...

Нині це відома пісня, а спочатку звучала зі сцени, як вірш. Тепер і на весіллях читають.

Записи обрядів С. Пушика переходили з рук у руки, їх копіювали інші. Згодом кілька разів він записував вікторівське весілля, бо й сам не раз ходив за дружбу й боярина, одружувався. Тільки в галицьких селах зберігся Дівич-вечір з селеменами, коли виплітають вінки з барвінку і з червоними яблуками та прибивають їх до стелі, а колись до сволка, який називався селеменом. Зафіксував багато ладканок, коломийок, танцювальних пісень, віншуванок.

Письменником було зініційоване видання книжки пісень про кохання: “Сміються, плачуть солов’ї” (Київ: Молодь. – 1990), до якої включив і власні записи ліричних пісень.

Поява в часописі “Жовтень” (1976, № 8) есеїстичної повісті “Перо Золотого птаха” ознаменувало появу нової течії в українській літературі. У добу брежнєвсько-сусловської реакції, коли маланчукізм в Україні вів боротьбу з історизмом у літературі, цей “фольклорний” метод знайшов гідних послідовників. Інакше його реалізували В. Скуратівський, Ф. Зубанич, Б. Басистюк, П. Мовчан, інші автори. Повість витримала кілька перевидань (1978, 1979, 1982, 1989), як і роман з народних вуст (такого жанру раніше не було в нашій літературі) “Страж-гора” (1979, 1981, 1985, 1989). Ці твори разом з книгами оповідань та повістей “Ключ-зілля”, “Дараби пливуть у легенду” зацікавили і московських видавців, і вони вийшли у видавництві “Советский писатель”. Був перекладений і роман “Галицька брама”. За книгу вибраних творів “Страж-гора” і роман“Галицька брама” Степану Пушику присуджено Національну (тоді Державну) премію імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури.

Нелегкі долі носіїв фольклору, живі й небуденні характери великих “малих людей” постають з книжок оповідань та повістей “Ватра на Чорній горі” (2001) та “Славетний предок Кобзаря” (2001). До останньої книжки увійшли мініатюри “Повісті теперішнього часу”.

З “Повістей” читач дізнається, як була знайдена найдавніша назва коломийок – зозулиці. Ще більше відкриттів постає з дослідження “Криваве весілля на Каялі” – про “темні” місця в “Слові о полку Ігоревім”. “Слово о полку Ігоревім і слов’янська міфологія” – тема кандидатської дисертації Пушика-науковця. Він перший запропонував вважати князя Володимира Ярославича Галицького, сина Осмомисла, брата Ярославни, автором цього твору і “Моління Даниїла Заточеника” (але не Заточника), з Боголюбова адресоване Ярославу Володимировичу, тобто Осмомислові. Його писав син до батька, син-ізгой. Тепер це відкриття належно поціноване в п’ятитомній “Энциклопедии «Слова о полку Игореве», що видана в Санкт-Петербурзі (1995. – Т. 4. – С. 193–194), як і те, що відкрито міфоструктуру твору, що галиці – не галки, а худоба, земноводні, комашня (Не кидай палиці на чужі галиці, бо в свої попадеш), що Бус – не антський князь, але Бог, що нагадує слов’янського Шіву й Бахуса, з яким пов’язаний наш лелека-бусел, що не готські діви співають на березі моря хана Шарука, а Русалки – Красні Діви, над якими панує змія Готиця, співають мореві, прославляють язичницькі часи бога Буса, леліючи мсту дракона Шарканя, який і нині живе у фольклорі Карпат; що не слід додавати “е” замість м’якого знака, бо ж “Боян Боръчь”, але не “бо рече”, що не Овлур, а “О! Влур свиснув”; що “сморци” – не смерчі, але “смерки”, бо ж смерчів уночі не буває, що Троянь не римський імператор і не бог слов’янський, але син Ярослава Мудрого;