На думку багатьох літературознавців, складний поетичний світ Т.Мельничука найавтентичніше передає одна книжка - “Князь роси”, яку належним чином відредагував і видав І.Малкович у 1990 р. в Києві, а в 1992 р. Вона була відзначена Державною (тепер Національною) премією України імені Т.Г.Шевченка. Ця збірка - поетове самовираження, багатогранне, повне виявлення уже сформованого стійкого світогляду, відточеного слова митця. “Серце ж - ствердло”, - так сказав про себе в другій поетичній збірці “Князь роси” , яку видав на схилі літ. Успадкована поетом від історичного національного досвіду свого оду і народу (“землю батьків поклав мені Бог на серце”) світоглядна позиція, до того ж збагачена практикою особистісного розуміння власного “Я” в неспокійному світі (“і вільним стану, спершись на свій меч”), виражає одну з найголовніших передумов естетично-філософського спрямування його поезії. Кожен рядок “Князя роси” закликає до національного самоусвідомлення в безнастанному часовому русі, до самопожертви в ім’я свого народу:

болить мене доля
від дому до Дону
безсмертя болить
і сльоза
і грона соборів
й сто тисяч заборів -
й безлиста як воля
лоза.

Поет будує свій суверенний простір в контексті найнесподіваніших морально-етичних орієнтирів (“тихо скавулять кімнати // на ґратах / горицвіт зірок / у синьому горщику / несе янголам борщику / а година година хоче спати / звари мені вкраїноньку мати / зрубай мені голівоньку кате”).

Ота неймовірність, нереальність вислову є однією з найхарактерніших ознак художнього стилю Т.Мельничука, ба й більше - формулою його душі, відкритої для всіх, пульсуючої ритмом свого часу.

У збірці “Князь роси” поет спробував форму вільного вірша, і показав своє досконале уміння в такому віршуванні. Тут варто зазначити, що тоді в українській поезії існували лише певні спроби такого віршування. Однак, досконала форма верлібра, яку вдалося підкорити поетові, тривалий час не бралася ним до уваги, не ставала домінуючою у його віршах. Для верлібрових творів збірки характерні: ритмічна вивільненість, різноманітне інтонаційне варіювання, складна система ритмічних закінчень, взаємозв’язок і взаємозалежність метрико-ритмічних рядів між собою.

Вільний вірш Т.Мельничука відзначається введенням додаткових словесних акцентів в межах одного метрико-ритмічного ряду та пов’язане з цим членування даного ряду. Як правило, в цих поезіях не вживається розділові знаки, кожне слово (інколи сполука двох-трьох повнозначних слів) записується з нового ряду. Поезія ділиться на окремі частини, кількість рядків у яких може коливатися від одного до п’яти-шести. Інколи в поезіях наявна рима, і що характерніше для змістовної конструкції - поет римує слова задля досягнення ефекту спорідненості:

...
вертить цар залізне кружальце
а в кружальця
деренчать жальця
вжалить жальце у вію
і мамине серце скаменіє
і мамина голова
ляже на слізку в труну
а заберіть вицвілого царя
нехай я засну.

Як бачимо, тут об’єднуються слова “кружальце” - “жальце”, “вію - скаменіє”, “труну - засну”. Розглянувши семантичне навантаження кожного із слів пари, помічаємо деяку спільність їх змістовних ліній. Так, зокрема, символіка слова “труна” (або ж інше більш виразніше - “домовина”) - притулок для вічного сну, спочинку; воно римується із відповідником “засну”, що так само передбачає спокій, але не вічний, на певний час. Подібне переплетення семантичного поля і в слів “вію - скаменіє”. Чому саме у вію “вжалить жальце”? Проходять асоціації з невиваженими діями малої дитини (“вертить цар залізне кружальце”), яка по своїй несвідомості потрапляє предметами в очі. Образ дитини-царя підкреслюється і словом “мама” та характеристиками стосовно цього персонажа (“мамине серце скаменіє”, “мамина голова ляже на слізку в труну”), які вказують на жаль, відчай за вчинки сина.

Інтонаційні розтини порушують звичайний спосіб мислення, вичленовуючи окремі слова або сполуки слів, акцентують увагу читача на кожному зі слів, увиразнюють поетичне висловлювання:

мертві
я теж буду мертвий

беруся по тому
що куди не піду
не можу знайти
свого дому.

У цій поезії кожне виокремлене слово, вислів формують певну думку, яка наче й відмінна від інших, але водночас тісно пов’язана з ними. Таке поступове інтонаційне членування призводить до того, що виділене слово (або сполука слів) стає первісною ритмічною одиницею, здобуває синтагматичну самостійність.

Відсутність розділових знаків, інтонаційні паузи (поет виділяє їх графічно - інтервалами), виокремлюють слова, як поняття, символи, які несуть ідейне навантаження, роблять їх вивільненими від синтаксичної залежності (коли значення слів підпорядковуються, стоять у взаємозалежності). Можемо сказати, що семантичні зв’язки у таких віршах переважають над синтаксичними.

Синтаксичний паралелізм, анафори (словесна та звукова), повтори притягують частини позії одну до одної, але разом з тим кожна з них зберігає свою індивідуальність:

Не можна руту
Коренем перевернути
До сонця.
Бо рута не може
Цвісти і не гнутись
В чужому городці.
В чужому городці,
В чужому віконці
Рута, ой рута -
Як сіль у оці.

Перший і другий рядок вірша римуються між собою, а третій римою творить семантичну єдність із третім рядком другої строфи (перші її два рядки неримовані). Але, незважаючи на таку об’єднуючу структуру поезії, перша і друга строфи залишаються самостійними, кожна з них є носієм окремої думки, спорідненої з ідейним задумом. Найбільш акцентовані слова “в чужому” (автор творить анафористичні повтори задля їх виділення), вони входять у складну систему образів вірша: неволя, втрачена домівка (“чужому віконці”), забута, переінакшена історія, культура (“руту коренем перевернути”). Результатом співставлення таких словесних сполук є синтаксичний