Чим не привабливішою була буржуазна Липнева монархія, яка змінила роки Реставрації, тим світлішим і героїчнішим поставав у пам’яті французів перший період діяльності Бонапарта. Власне цей період і назвав Стендаль «поетичним».

У 1817 році письменник вже зовсім по-іншому зображує свого героя, «величного генерала, який міг би зробити для Франції так багато добра і який заподіяв їй стільки зла».

І.Кудіна зауважує: «У «Спогадах» Стендаля артилерійський лейтенант Наполеон зображений як бідна, горда і надзвичайно обдарована людина, з палким серцем і невичерпною енергією. Відстоюючи республіканський устрій, Бонапарт проявив талант полководця і розум державного діяча. Але честолюбство примусило його придушити революцію, щоб захопити владу в країні. Велика людина стала «генералом деспотизму». На думку Стендаля, Наполеон – класичний тип невідомого, але видатного юнака, проте честолюбця, котрий подолає всі перепони на шляху до успіху в суспільстві, пошани, слави, багатства та могутності» [6;47].

Образ Наполеона в художній інтерпретації Стендаля досить подвійний: з одного боку, письменник бачить в Наполеоні тирана, то, з іншого, - національного героя.

До створення роману «Червоне і чорне» Стендаль ХІХ століття ділив на дві фази розвитку, які чітко визначив: «1800-1830» (наполеонівська доба та доба реставрації Бурбонів).

Головний герой роману «Червоне і чорне» Жюльєн Сорель, як і Стендаль, - син епохи героїчної, навіть романтичної. «Жюльєн не міг знати, яку роль зіграв Наполеон не в історії Франції, а в світовій, коли прославився як агресор, що оптерпів закономірну поразку в Росії. У Л.Толстого («Війна і мир») Наполеон – це війна, тобто руїна, вбивство і злочин. Але так Жюльєн не міг думати. І не лише він. Багато хто у Франції вважав Бонапарта добром, порівнюючи його зі злом Реставрації» [13;24].

Після часів Наполеона, коли влада зосереджена в руках єзуїтів, порядна людина залишається поза рамками суспільства. Це добре усвідомлює Жюльєн. В дитинстві він з трепетом спостерігав наполеонівських драгунів, завмирав від захоплення, слухаючи розповіді про битви великої армії і «марив військовою службою».

«Драматизм роману, - зауважує Кудіна І.П., - у зіставленні двох епох»[6;47]. Власне ця думка знаходить втілення на сторінках роману.

Жульн при Наполеоні міг би швидко виділитися з натовпу, зробити кар’єру. Однак і нові часи не стали завадою для кар’єри героя, хоча й у межах, які визнала для талановитого сина Реставрація. Жюльєн на самоті читає про Наполеона, захоплюється його подвигами і навіть зберігає в потайному місці портрет свого кумира. Всі його думки обертаються навколо постаті Бонапарта. Всі вчинки підпорядковані наслідуванню Наполеона. Зауваження імператора щодо моди. Його манера робити компліменти, прочитані Наполеоном романи – все це було для Жюльєна керівництвом особистого життя.

Якби Сорель був солдатом, то завоював би славу на полі битв. Його стихія – героїка подвигів. Однак його подвиги нікому не потрібні. Герой самотній у світі. У своїй уяві він перемагає ворогів як Наполеон.

Протягом усього роману зримо присутнім є образ Наполеона. Власне головний постійно «приміряє» свої дії до того, як би вчинив Наполеон у тій чи іншій ситуації. Образ Наполеона у Франції періоду Реставрації згадується виключно в негативному аспекті. Однак для головного героя, та й для Стендаля, він є кумиром, взірцем для наслідування.

Розділ ІІ. Проблематика образів у романі «Червоне і чорне»

2.1. Жюльєн Сорель як носій нових політичний ідей

Жюльєн Сорель – головний герой роману Стендаля «Червоне і чорне». Дев’ятнадцятирічний юнак, щедро наділений природою розумовими здібностями і палким серцем. Жюльєн – син сільського теслі., дитинство провів у рідному домі, де не бачив ні ласки, ні привіту, був нелюбимою дитиною за те, що відрізнявся від братів своєю задумливістю, мрійливістю та нахилами до грамоти. «В формуванні особистості Жюльєна відіграли найважливішу роль дві обставини. Перша – знайомство з кюре Шеланом, який, розгледівши талановитість юнака, приручив його до Божого слова і через нього до людської культури та інтелектуальної діяльності, духовності. Друга – найтісніше спілкування з відставним полковим лікарем (із військ Наполеона), який прищепив йому високі помисли про славу і честь, про все те, «червоне», що можна було протиставляти буденній сірятині «чорної» Реставрації, а звідти виникло прагнення будь – що вибитися в люди не через багатство і підлість, а через шляхетні вчинки та честолюбство»[13;24].

Власне ці життєві принципи і відрізняють обдарованого юнака від оточення (батьківського будинку і будинку мера Вер’єра, і в семінарії та в палаці де ла Моля).

Султанов Ю.І. зауважує: «…Вже з перших сторінок роману ми бачимо, що природа наділила Жюльєна всім необхідним для успіху. Всім, крім одного: він не керує часом. Франція, періоду Реставрації, в таких, як він, немає потреби. Він запізно народився. Час таких, як він, відійшов у вічність. Йому залишається тільки одне: або повністю змінитися, пристосуватися, або загинути. Але він поки що сподівається вижити, і не тільки вижити, але й перемогти час»[24;33].

Жюльєн поставлений перед вибором: безвісно прожити та померти, чи спробувати утвердитися, прилаштувавшись до свого часу. У душі юнака постійно співіснують протиставлення: він віддаляється від друзів і служить тим, кого зневажає; будучи безбожником, він прикидається надзвичайно релігійним; прихильник якобінців – бажає проникнути до гурту аристократів; наділений гострим розумом, однак видає себе за дурня тощо. Він усвідомлює, що «кожен за себе в цій пустелі егоїзму, ім’я якій – життя»