«Його бунтарська натура не може тривалий час співіснувати із прагненням зробити кар’єру, але постійно наштовхується на продиктовану розумом та обережністю холодне «необхідно». У цій контрастно зображеній роздвоєності, неспроможності придушити в собі гордість криється причина того, що остаточного гріхопадіння. Яке йому вважалося піднесенням, не відбулося»[28;49].

Жюльєн – досить складна й суперечлива натура. В його душі постійно триває внутрішня боротьба. Герой не може бути у стані спокою, його весь час переслідує якийсь неспокій, сум’яття. Навіть кохання не приносить йому бажаного щастя. Л.Удовиченко зауважує: «…Кохання… виникло спонтанно і цілком підкорило героя. Сорель спроможний віддатися цьому почуттю замість того, аби використати його заради виграшу»[28;49].

Стендаль майстерно вимальовує портрет свого головного героя. І вже з цього ми бачимо, що письменник з симпатією ставиться до молодого Сореля. На початку твору автор подає портрет: «Це був невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі орлині очі, які в хвилини спокою виблискували думкою і вогнем… Темно - каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб… Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу… Задумливе і дуже бліде обличчя…»[1;26-27].

Уже судячи з портрета героя, можна зробити висновок, що перед нами освічена людина, котра багато читає, перебуває в полоні мрій та думок. Жюльєнові притаманна висока людська гідність, він, вступаючи на службу до пана Регаля, цікавиться, чи їстиме з господарями, чи зі слугами. Він вважає, що краще відмовитися від цього, ніж сидіти за одним столом зі слугами. Сорель гордий, прагне вирватися із Вер’єра. Про це свідчить його психологічний портрет: «Юне, майже дівоче обличчя таїло непохитну рішучість пробити собі дорогу»[1;34].

Вперше Жюльєн відчув повагу до себе, коли пані Регаль назвала його паном побачивши делікатну зовнішність юнака. Згодом він сам почав ставати поважнішим. А скоро весь Вер’єр і пан Регаль, зокрема, почали захоплюватися Жюльєном, особливо, почувши, як він читає напам’ять будь – який текст Біблії та коли він відмовився від підписання контракту з мером міста, щоб залишитися вільним.

В образі Сореля сконцентровано і великий виховний потенціал. Він був добрим вихователем дітей, ніколи не бив їх, як пообіцяв пані Регаль, а діти дуже його любили, навіть обожнювали за знання. Однак Жюльєн зовсім не любив дітей. Завжди залишався холодним, справедливим і байдужим. А коли він закохався в пані Регаль, то полюбив і її дітей настільки, що ладен був віддати життя за одного з них. В свою чергу діти тягнулися до нього більше, ніж до рідного батька.

Жюльєн зневажає товариство Вер’єра, що збиралося в мера Регаля. Ця ненависть, мабуть, пояснюється перш за все тим, що йому виділили місце на краєчку столу. В душі героя відбувається бунт. Він ненавидить всім своїм єством підлих аристократів, які наживаються на знедолених міста.

Досить складні і суперечливі стосунки склалися у Жюльєна з жінками. Насамперед це стосується красуні Луїзи, яку він ненавидів власне через її вроду.

Але поступово дружина мера, порівнюючи бездушність пана Регаля з вразливістю Жюльєна, робить висновок про його високу душу і закохується в нього.

Спершу Жюльєн домагався любові пані Реналь, щоб «нарешті скінчилася ця жахлива мука», а потім він покохав її так щиро, що навіть тоді, коли їхній зв'язок було викрито, він заліз у її спальню.

Жюльєн горда та смілива натура. Він вміє сказати правду у віці представникам вищого світу, може вказати їм на їх ницість і підлість. Герой зрозумів, що і в семінарії, і в лавах товариства мера регаля панують підлабузництво, черствість і лицемірство. Цього намагався уникнути юнак. На тлі «вищого» світу виділяється гурток доньки де ла Моля та сама Матильда, очі якої нагадували очі самої пані Регаль. Жюльєн справляє враження на дівчину і зрештою, коли вони провели разом ніч, Матильда зізнається, що не любить його.

Бачимо, що Жюльєн міг побудувати собі блискучу кар’єру завдяки мадемуазель де ла Моль, котра безмірно любила його і вже чекала наслідника. Однак, коли вже практично було досягнуто мети і за людськими мірками влаштовано життя, герой несподівано приходить до висновку: «Роман мій завершений і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде чудовисько покохати мене… Її батько не може жити без неї, а вона – без мене»[1;614]. Власне і в цьому є цілковита перемога «червоного над чорним». Жюльєн начебто «вибився в люди» завдяки своєму мистецтву подобатися жінкам. Однак, будучи непередбачливим у житті, він робить фатальний крок: у церкві стріляє у пані Реналь. «…Не почуття помсти… керує ними, а бажання виправдати себе в очах тих, чиї серця він завоював і хто тепер, після цього підлого листа, зможе засумніватися в його відданості і честі»[24;36].

Звичайно цей поступок Жюльєна був розцінений як кримінальний злочин. Сорель – сильна і вольова людина, але надто запальна. Він не розчулюється навіть у тюрмі, залишаючись вірним своїй залізній вдачі. Герой не хотів, щоб над ним потішалися представники так званого вищого світу. На суді говорить, що зневажає «плебейський стан». Після оголошення вироку суду відмовляється від апеляції, адже в особі суддів бачить підлих людей.

Жюльєн Сорель з гідністю чекає виконання вироку і, як бачимо,