Інерційному поглядові на Уайльда як на адепта «чистого мистецтва» різко суперечать критичні міркування письменника про «чисту форму». Так , у рецензії на поетичну збірку Суїнберна він , віддаючи належне мелодійності цієї поезії , сприймає її вельми критично , оскільки не знаходить у ній поетичної ширості – «душі». «Жовта книга» , більшість авторів якої були стурбовані проблемами «чистої форми» , здається йому «нудною та бриткою».

Було б невірним говорити й про соціальну індеферентність Уайльда – критика. В одному із оглядів , які було вміщено в журналі «Жіночий світ» , чітко висловлено думку про соціально-політичні передумови та функції мистецтва у різні часи. Торкаючись соціально-політичних причин негативного ставлення в Англії до його ранньої пєси «Віра , або Нігілісти» чи заборони британською цензурою сценічного втілення драми «Саломея» , Уайльд висловлює переконання , що «квіти мистецтво» ростуть у чарівному садку , далеко від соціальних колізій та пристрастей.

Питання про взаємини мистецтва та моралі , одне з найгостріших в естетиці митця – дебатується в його есеїстиці. Широко відомі афоризми , згідно з якими «нема книжок моральних або аморальних , але є книжки які добре чи погано написані», а етичні симпатії художника народжують лише «непростиму манірність стилю». Однак прислухаймося до «відвертішого» Уайльда.

У рецензії на книгу В.Вітмена він схвалює «високі моральні цілі» , властиві творчості американського поета. Обурення викликає в нього тодішня театральна цензура , яка «відбиває бажання до художнього осягнення моральних і високих тем». Його ображає і дивує те , що рецензенти – філістери вважають , «Портрет Доріана Грея» книгою аморальною. Уайльд – критик наголошує на етичній проблематиці в творах класиків та сучасників , більше того – він не приховує і власного інтересу до цього кола проблем.

Зовсім не виключено , що , знайомлячись із наведеними фрагментами рецензії , листів чи інтервю , читач не утримається від сумнівів. Чи то насправді О.Уайльд? Куди поділася його любов до парадоксів? Коли ж слід йому вірити , які декларації брати всерйоз? Коли він щирий , а коли кокетує з істиною?

Однозначно відповісти на кожне з цих запитань нелегко. Творця «Чарівних казок» та «Портрета Доріана Грея» важко зрозуміти без урахування разючих протеріч у його теоретичних постулатах , так само як і численних розбіжностей між цими постулатами та художньою практикою. До того ж літературно-естетичні переконання протагоніста естетичного руху часом ховалися за життєвою позою світського денді , яка була для Уайльда складовою частиною не тільки побутового , а й літературного етикету , що його було народжено «жовтими 1890-ми роками». Прагнення ігнорувати цю суперечливість неминуче призводить до спрощення нашого уявлення про естетику і творчість письменника. У широковідомому діалозі «Критик як художник» з книги «Наміри» є одне місце , повз яке поспішають пройти численні інтерпретатори естетики Уайльда: надто різко воно протистоїть усій логіці міркувань провідного естета. В тому місці один з учасників діалога -- ближчий до авторської позиції – Гілберт напрочуд влучно визначає завдання критика : «Він (критик.—М.С.) завжди показує твір у якихось нових стосунках з нашим часом. Він завжди нагадує , що великі твори сповненні життя...» Не тільки друга,

але й перша частина цього вислову погано вписується в концепцію

« чистого мистецтва».

Можна припустити думки, що подібні висловлення в есеїстиці Уайльда випадкові й включені до загальної низки роздумів, «заради красного слівця». Проте це не так. У стислих рецензіях, листах, інтервю письменника ми знаходимо своєрідну мозаїчну сповідь художника. В короткій оперативній нотатці або в листі він відсуває завісу літературного дентизму, розвіює туман парадоксів і демонструє часом такий високий ступінь відвертості,якого ми не знайдемо в жодному з його відомихтворів, за винятком посмертно виданої книжки « De Profundis» – цілісної сповіді, яка виросла з приватного листа, і де художник з непідробною щирістю викладає свої потаємні думки про істину в мистецтві.

Втім, у «відвертих» писаннях Уайльда є чимало моментів, які дозволяють впізнати славнозвісного майстра слова. Це, звичайно ж, мовне оформлення лаконічних нотаток, афористичність багатьох формулювань і рідкісне вміння не повторюватись у самовиразі, завше бути оригінальним.

З широковідомим Уайльдом автора листів та рецензій зближує також послідовна і непримиренна антибуржуазність, ненависть до лицемірства всіх та всіляких тартюфів. У рецензії на нові книжки про Лонгфелло та Колріджа, в суперечках навкого цензурної заборони

« Соломеї», у двох листах до Бернарда Шоу перед читачем постає Оскар Уайльд без машкари-антипод сучасного йому філістерського утилітаризму та святенництва, піднесених до рангу політико—ідеологічної стратегії.

Ці сторони його світогляду знайшли своєрідний вихід у творчості Майстра , схильного до вїдливої іронії та несподіваних парадоксів. Критична й епістолярна спадщина проливає додаткове світло на природу естетики Уайльда , на складний характер протиріч між деякими його деклараціями та художньою творчостю. Вона не тільки репрезентує індивідуальність «художника як критика», але й допомагає краще зрозуміти позицію письменника в історико - культурному контексті.

Оскар Уайльд.

Хронологічна таблиця.

1854 р. Народився Оскар Уайльд