Альбер Камю (1913 – 1960)

МЕТАФІЗИКА АБСУРДУ ТА ЕТИКА ТРАГІЧНОГО СТОЇЦИЗМУ

В РОМАНІ АЛЬБЕРА КАМЮ «ЧУМА»

Мета уроку: розглянути міфічно багатоплановий образ чуми в романі; обговорити антифашистський і екзистенціальний смисл роману; активізувати інтелектуальну та пізнаваль-ну діяльність учнів; виховувати інтерес до вивчення філо-софських поглядів письменника та світового літературно-го процесу. Епіграф:

«Його стійкий гуманізм, вузький і чистий, суво-рий і чуттєвий, вів сумнівну у своєму результаті битву проти нищівних і потворних віянь нашого 1 часу».

Оформлення дошки:

Тема: Жан-Поль Сартр

Боротьба людської спільноти проти конкретного зла

«Чума», 1947 р.

роман-притча

людина — зло

чума — світове зло (повсякчас присутнє в нашому житті)

Людина має зробити вільний вибір, щоб стати Людиною == бунт.

1) хвороби;

2) війна;

3) смертні судові вироки;

4) фанатизм церкви та

Людина може «вкляк-нути навколішки» == змиритися

політичних партій;

5) загибель невинної

дитини в лікарні

Що таке життя?

Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

зміст уроку

І. Слово вчителя.

а) екзистенціалізм як течія модернізму;

б) філософська основа екзистенціалізму (засновники і пред-ставники).

Екзистенціалізм виник як філософська течія (М. Хайдеггер і К. Ясперс у Німеччині, М.Мерло-Понті й Г. Мар-сель у Франції, М. Бердяєв і Л. Шестов у Росії), але на пізніх етапах свого руху став переважно течією літератур-ною, проявившись у творчості численних західноєвропейських і американських письменників середини й другої по-ловини XX ст. Тими ж інтелектуалами, які здійснили перехід екзистенціалізму в літературу, були французи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.

Особистість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття — це переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які нав'язують їй свою волю, свої закони й мораль, відчужують її, прагнуть перетвори-ти у знаряддя, в засіб чи функцію. Ідея самотності й відчу-женості особистості є однією із провідних у філософії й літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то у нього й «аб-сурдні герої» не сприймають природу як чужу й ворожу стихію.

в) життя і творча спадщина Альбера Камю;

г) екзистенціальна концепція абсурдності буття та існу-вання людини в «Міфі про Сізіфа». Особливо зближує Камю - мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття, на якій він переважно й зосеред-жується. Він визначав абсурд як «метафізичний стан лю-дини у світі», отже як фундаментальну проблему людсь-кого буття. Причому для Камю, як, зрештою, і для інших екзистенціалістів, абсурдність є породженням самоусвідом-лення людини у світі. «Абсурдна свідомість» породжує те, що називають «абсурдністю світу» — світу, в якому «вмер Бог», в якому людина втратила віру у своє безсмертя і у вищий сенс буття і свого призначення. Світ, як такий, не є ні абсурдним, ні розумним, він є поза людською реальні-стю, байдужою до «вимог розуму» й бажань людини.

Камю вважав, що наукові досягнення не наближають нас до пізнання людського сенсу буття, не дають відповіді на глибинні екзистенційні питанням для чого ми прийшли у світ і в чому сенс нашого буття поза самим актом біоло-гічного існування? Це ті екзистенційні питання, відповіді на які давала релігія, але, на думку Камю, відповіді ілю-зорні, що вже не можуть задовольнити «мислячу трости-ну» новітньої доби. Неспроможна дати відповіді на ці пи-тання й філософія, збиваючись на теологічні моделі, тобто приписування світові якоїсь вищої цілі, запрограмованої в об'єктивному ході речей.

Всі ці питання трактуються Камю в його першому ве-ликому філософському творі-есе «Міф про Сізіфа», який має підзаголовок «Етюд про абсурд». Камю проголошу-вав: «Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом». Абсурд існує лише в «людському всесвіті», і виникає він із протистояння людської свідо-мості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлен-ня закинутості людини в цей світ і її минущості. «Якби я був деревом чи твариною, - пише Камю, - проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі. Нікчемний розум проти-ставив мене всьому творінню, і я не можу відмінити його розчерком пера». З цим усвідомленням дійсного місця лю-дини у світобудові з'являється відчуття абсурду, який і є її «метафізичним станом у світі».

Але абсурд береться Камю як вихідний пункт роздумів, на перший план в есе висувається питання про виходи із цього «метафізичного стану». Це питання вирішується ав-тором категорично. На його думку, існують тільки два виходи із стану абсурду, універсального безглуздя: фізич-не самогубство, тобто знищення того, хто волає про сенс життя, або «філософське самогубство», стрибок через стіну абсурду в ілюзію, що наділяє вакуум людським змістом і сенсом. Піддаючи обидва ці варіанти докладному аналізу, заснованому на численних прикладах і прецедентах, Камю, зрештою, не схиляється до жодного з них.

Але що ж тоді пропонується? Відповідь слід шукати в заключному нарисі, який дав заголовок усьому есе. Тут Камю звертається до грецького міфу про Сізіфа. Мисляча людина уподібнюється автором цьому міфічному герою, вона приречена на вічне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надії на перемогу. «Сізіф, пролетарій богів, безсильний і бунтівний, знає про безкрайність своєї сумної долі; про неї він думає, спускаючись із гори. Ясність бачення, яка мала бути його мукою, перетворюється на його перемогу». Отже, ясність розуму не тільки відкриває

людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі «Міф про Сізіфа» екзистен-ціалізм обертається на трагічний стоїцизм, що загалом