Життя — що ріка Талас - душа Таласської рівнини, древнього лона Киргизії, де гуляв Манас і зріс Чингіз): примхливий, загадкова, те скажене повіддя, те суша: «З нашою рікою, брат, не жартуй!.. Сьогодні води в ній по коліно, тече, нікого не торкне, а завтра розлютить — мости знесе. Вона, що жива - її розуміти треба...» («Сипайчі»). І мудрий повинний бути сипайі, обмежувач і знавець норовливої коханої: ріки, природи, історії, душі людини.

Герой Айтматова — приборкувач стихій і змістів, з ними має справу: з першоелементами природи і із сенсами людського існування:

любов-пристрасть («Джамиля»), істина («Прощай, Гульсари!»), справедливість

(«Ранні журавлі»), совість («Після казки»), жертва («Рудий пес»)—и тим більше «Плаха». (Ведучий. 27. XI. 86.). Але і на природу він замахується — неї зрозуміти: гори, степи, води, океан, їхній заклик, їхнього страждання від самих себе і від людини — стогін гір, дзенькіт рік, ревіння обвалів, бичі гроз. Не серед буденної природи, але серед урочистої, що блищить громами і блискавками, як язичеська богиня в діадемі з перунов,— розвертається дія його розповідей: гроза в «Джамиле», зима в «Гульсари», Великий туман у «Пегом псу». І в долях людських, з першооснови свого письменницького, Айтматов бере саму патетичну ноту: «Віч-на-віч» (1958) — повість про дезертира під час війни — сюжет, що російська радянська література підняла в 70-і роки («Живи і помни» В. Распутіна); чи розповідь «Сипайчи» — про суперництво батька і сина перед загальної примхливий

коханої — рікою Талас, чия любов до них — не на живіт, а на смерть, як

Клеопатри иль Тамари...

І от беззмінний сюжет, як наскрізна рань: Батько і Син, неспіване батьківство, недолюблене синівство («Солдатенок», «Побачення із сином», «Ранні журавлі»); покоління айтматівське — бездоглядність, з батьками вирізаними (трагедією історії, трагедією війни). І не випадково в героях, персонажах Айтматова немає мужнього віку, коли людин — чоловік дружини, батько дітей, хазяїн і будівельник з налитою силою, громадянин у суспільстві і політику,— але чи дитина, отрок, юнак, пли старий (мати), яким випадає не властива їм роль чоловіка в родині й в історії, у долі країни,— надмірна ця напруга, патетика...

Причому в ході творчості Айтматова усе різкіше зиґзаґи в амплітуді коливань героя за віком. Якщо в перших повістях герой — молода людина (Джаміля, Данияр, Пльяс, Дюйшен), що рветься до життя, любові, до самоствердження в справі, то в

наступних повістях — баба Толгонай, старий Танабай, хлопчик і дід («Після

казки»), отрок («Ранні журавлі»), хлопчик Кіріск і старий Орган («Рудий

пес»), Едигей («Буранний полустанок»); а середня, основна ланка людського

віку випадає: тінню-пам'яттю сковзає Батько в «Ранніх журавлях»; як

Лоенгрін, пропливає Батько-Білий пароплав; безликий повторює Органа батько Емрайін у «Рудому псі». Не має цей вік своєї позитивної партії в бутті — у світі Айтматова. І в цьому страшна історична правда: перебита це покоління, кістьми полягло. Але отут і воля художня: отрок і старий — співрозмовники великого діалогу думки (Запитуй — Відповідаємо), тоді як середній вік принципово монологічний: повинний стверджувати щось одне — і в справі будувати, і у думці собі думати. Герой же Айтматова до останнього конання хоче зберегти за собою право запитувати, сократівське право не знати — щоб розуміти.

І при монологично діючих героях «Джамили» і «Першого вчителя» приставлене недремне око підлітка (Сеит, Алтинай), чи дві тополі як світові орієнтири, сторожі буття й істини, древа життя — по таких координатах і в такім опроміненні-висвітленні йде осмислення подій у людях, в історії, у життях.

Так, актори драми айтматовської, її основні амплуа-маски: дитя і старий. Вони як би перед завісою п у просценіумі зустрічаються, обговорюють, що на сцені відбувається з іншими, полножизненними, иль з ними самими (старий згадує). Отрок і старий — це ворота буття, ними обкреслена рамка життя, і це два вогні рампи сцени життєвої, де метаються повновікові чоловік і жінка в суєті своїх доль.

Але сам Чингіз Айтматов — справді мужик, корінник у запряжці буття, невтомно тягне її лямку по-дорослому вже з 14 років, коли працювати на родину почав, і по нею

пору мужні досвіди життя, іспиту душі людини безстрашним пізнанням

могутньо проробляє на полігонах і пасовищах своїх повістей і романів. І як

громадянин країни і Землі, як чоловік ради, піднімає завзято самі гострі і

невідкладні питання: про совість, про світ. про культуру природи'. Так бачу його: як батир Манас, він у дусі коштує неухильно, відбиває, разить і вивертається хитро і спритно, спокуси переборює і спокус у поза, п сумнівами зсередини,— і виявляє собою приклад і борг первоучителя свого народу.

А народу його киргизькому дивно скільки випало в столітті сем прожити, перейти і переосмислити. Тільки з завіс сонного патріархального стану, у якому він застиг на тисячоріччя, увергнуть він був у XX столітті у вир всесвітньої історії і, не встигнувши оглянутися, виявився вже в соціалізмі. От і продирає дотепер його людина, Чингіз Айтматов, очі, і усі думає, думає, думає: що ж відбулося? що є, що буде? І це не тільки його народу думка, але представницька дума — за все людство. Тому що для XX в. типово, що

народи,