Генрі намагається знайти порятунок в особистому щасті з Кетрін, яку кохає щи-ро й віддано. Але смерть Кетрін позбавляє Генрі всього. Твір гнівно засуджує війну як явище антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кри-вавий спосіб розв'язання проблем, жодна з яких нічого не варта порівняно із життям людини.

Під час громадянської війни в Іспанії Е. Хемінгуей був військовим кореспонде-нтом (1937-1940). Ці враження стали поштовхом до написання п'єси «П'ята колона» (1938) і роману «По кому подзвін» (1940), у яких письменник порушив проблему від-повідальності кожної людини за долю всього людства. У «П'ятій колоні» йдеться про боротьбу проти агентів-франкістів у Мадриді, її герої-контррозвідники своє особисте життя приносять у жертву справі, якій служать, задля врятування життя інших. Герой роману «По кому подзвін» Роберт Джордан гине у боротьбі з фашизмом, але смерть його не безглузда, оскільки «він боровся за те, у що вірив».

У роки другої світової війни Е. Хемінгуей особисто брав активну участь у воєн-них діях, а в післявоєнний період написав роман «За рікою, в затінку дерев» (1950), у якому знову чітко прозвучала антивоєнна тема. Головний герой цього роману, полко-вник Кантвелл, професійний військовий, що брав участь у двох світових війнах, при-ходить до заперечення війни. Проте, на відміну від представників «втраченого поко-ління», він не відчуває занепаду в своїй душі. Кантвелл бачить і добре розуміє ситуацію, що склалася в сучасному світі. Він усім серцем ненавидить фашизм і мі-літаризм, які для можновладців часто пов'язані зі сферою бізнесу, але протистоять мирному щастю людей. Тому будь-яку війну цей герой вважає антигуманною спра-вою, що суперечить людській природі й несе із собою зло.

Війна у творах німецького письменника Генріха Белля (1917-1985) — це війна переможених. Він зображує її останній період — період відступу й поразок, але так само, як і Е. М. Ремарка та Е. Хемінгуея, Белля цікавила не сама війна, а людина на війні. Саме ця людина, її страждання стають центральним об'єктом зображення. Ні-мецький письменник фактично не змальовує фашизм як явище. Його герої — солдати,

єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти — прості служаки, виконавці чужої волі, які не знайшли в собі сили протистояти фашизму, а тому самі певною мірою страж-дають від своєї причетності до його злочинів. Г. Белль не виправдовує їх, а співчуває їм як людям.

Вже в епіграфі до роману «Де ти був, Адаме?» йдеться про відповідальність кожного за скоєне, й жодне виправдання тут нічого не важить. Та й у заголовку відчу-вається якщо не звинувачення, то докір.

Роман складається з кількох новел, об'єднаних між собою «героями, що повер-таються» (це явище, як і «втрачене покоління», було породжене війною, тільки цього раз лише в самій Німеччині). Перед читачем проходять різні образи, різні характери: лікар Шміц і фельдфебель Дінайдер, що не відступили разом із армією, а залишилися разом з пораненими; шинкар Фінк, який усюди тягав за собою валізу з вином; доктор Грек, що страждає тяжким колітом; Файнгальс, що покохав єврейку, — усі вони не схожі один на одного, але всіх їх об'єднує одна доля: вони приречені. І гуманізм Бел-ля полягає в тому, що він бачить у цих людях не просто безособову масу, яка бездум-но виконує накази. Він розрізняє в ній людські індивідуальності — не найкращі, не найдосконаліші, а «маленькі», сірі, нікчемні, підкорені чужій волі, проте варті спів-чуття. Адже вони не завжди були солдатами на цій ганебній війні. Вони хочуть жити, кохати, але вже усвідомлюють свою приреченість і не чинять жодного опору.

Невеличке оповідання Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» пройняте глибоким антивоєнним пафосом, до того ж йдеться в ньому про заперечення не тільки фашизму, а й будь-якої війни взагалі.

Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, мо-лодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив усього три місяці тому, коли був відправлений прямо зі шкільної парти на фронт.

Детально змальовуючи реквізит гімназії тогочасної фашистської Німеччини (погруддя німецьких володарів від «великого курфюрста до Гітлера», «взірці австрій-ської породи» на стінах, погруддя Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, зображення Зевса, Ніцше і т. п.), Белль підказує читачеві, що подібні атрибути відповідають певній системі виховання, і, у даному випадку, виховання расизму, власної вищості та непе-реможності.

Ковзаючи поглядом по картинах та скульптурах, герой залишається байдужим, тут усе для нього «чуже». І лише потрапивши на операційний стіл, що був у залі для малювання, він впізнає напис, видряпаний на дошці його рукою: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». І в цю ж мить він усвідомлює свій стан— у нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили «вони» (фашисти) в гімназії святого Хоми (християнській гімназії, один із постулатів якої, напевно ж, збігався з біблійною заповіддю «Не вбий»).

Не випадково вчитель примушував писати на дошці саме давньогрецький дво-вірш про битву спартанських воїнів під Фермопілами