почали вико-ристовуватися для позначення певного соціально-психологічного феномена: словами "втрачене покоління" називали людей, що пройшли через випробування першої світової війни і втратили не тільки фізичне здоров'я, але й віру в розумність світу, в життя, в майбутнє. Настрої, глибинний біль цих людей передавали у своїй творчості письменники, які теж пройшли крізь пекло війни. Се-ред них американці Джон Дос Пассос і Френсіс Фіцджеральд, англієць Річард Олдінгтон, німець Еріх Марія Ремарк. Безперечно, Ернест Хемінгуей у своїх творах багато розповідає про це покоління, травмоване війною, і є представником літератури “втраченого покоління”. Та від інших він відрізняється тим, що зумів побачити своє покоління не тільки в безнадії, а й у пошуках позитивних вартостей життя.
2. Спрямування наступного роману Хемінгуея «Прощавай, зброє!» (1929) — гуманістичне запе-речення війни, антимілітаристський характер. У 30-х роках він видав також художньо-нарисові
книжки: «Смерть пополудні», «Зелені узгір'я Африки». А свій соціально-психологічний твір про рибалку Гаррі Лефгана, котрий намагається боротися з ворожим йому світом багатіїв, «Маєш і не маєш» Хемінгуей пише під впливом подій еко-номічної кризи у США.
У роки громадянської війни в Іспанії Хемінгуей провів багато місяців в оточеному Мадриді і на фрон-ті, написав низку нарисів та статей про героїчних іспанських республіканців, п'єсу «П'ята колона» і роман «По кому подзвін» (1940), в яких розповідав про криваві та трагічні роки громадянської війни. Герой цього твору (як і в більшості творів письмен-ника) — американець, який живе і діє на чужині.
Хемінгуей був людиною неординарною, фізич-но витривалою, мужньою, сильною. У 60-річно-му віці він мав зріст 185 см, 90 кг ваги, міг поціли-ти з пістолета на відстані півсотні метрів у цигар-ку, яка була в роті когось із знайомих; в молоді роки він вистояв раунди проти чемпіона важкої ваги; входив у клітку з левами; був непоганим спринтером, умів, ніби справжній матадор, убити бика, був прекрасним яхтсменом, гірськолижни-ком, плавцем, снайпером, рибалкою (одного разу впіймав рибу вагою 468 фунтів).
У роки другої світової війни Хемінгуей у чині майора мав свою «армію» (100 багнетів), яка була моторизованою і з якою він бував у тилу у німців далеко від армії; одного разу звільнив французьке місто, ввійшов у Париж скоріше за командуючого, за що мало не потрапив до військового суду, бо згід-но із Женевською конвенцією кореспонденти не мали права брати в руки зброю, а Хемінгуей був військовим кореспондентом. Хемінгуей багато пи-сав про війну європейських народів проти фашиз-му. Під час цієї війни разом із друзями він плавав на своїй яхті «Пілар», вистежуючи німецькі підвод-ні човни і викликаючи літаки США. Навіть думав зустрітися з таким човном, пришвартуватися до нього і підірвати себе разом із ним.
У повоєнний час письменник видав оповідан-ня і невеликий роман про другу світову війну «За рікою у затінку дерев». У цей період американ-ська література була в занепаді, її виводить із цього стану саме Хемінгуей — у 1952 році він пише фі-лософську повість «Старий і море», за яку одер-жав Нобелівську премію. Цей твір мав нечуваний успіх, він розпродався за 48 годин у кількості 5 мільйонів 435 тисяч примірників.
Довгий період Хемінгуей жив на Кубі (1939-1960) в містечку Сант-Франціско де Паула, непода-лік від Гавани. Тяжка хвороба, неможливість плідно працювати, невдоволення політичною ситуацією у США на початку 50-х років — так званою «холод-ною війною» — призводять письменника до депре-сії. В 1960 році він повертається у США. Його ліку-ють, але невдало, і в 1961 році у пориві відчаю він пострілом із вінчестера покінчив із життям.
По смерті Хемінгуея виходили твори, які лишили-ся в рукописах: «Свято, яке завжди з тобою» — книга спогадів, незакінчений роман «Острови в океані».
3. Хемінгуея люблять і високо цінують у цілому світі, про нього дуже багато пишуть. Його творчість суттєво вплинула на численних митців Європи та Америки. А тому хочеться навести його слова про працю письменника, до якої сам Хемінгуей ставився надзвичайно серйозно: “Нема на світі справи важчої, ніж писати просту, чесну прозу про людину. Спочатку треба вивчити те, про що пишеш, а потім навчитися писати. На одне і друге йде все життя”.