ПРИТЧА ПРО СТАРОГО I МОРЕ.
На перший погляд, сюжет повісті-притчі Ернеста Хемінгуея «Старий і море» не складний. Старий рибалка Сантьяго вирушає далеко у відкрите море. Йому поталанило: він упіймав рибу, але вона настільки велика і дужа, що старому доводиться довго і тяжко змагатися, щоб перемогти її. А на зворотному шляху акули обгризли рибу, і старий приплив до берега лише з її скелетом. По-єдинок завершено. Але чи є в ньому переможець? І якщо є, то хто саме? І взагалі, про що ця повість? Про двобій людини і риби? Чи про гармонію людини і природи? Про силу чи безсилля людини? Про люд-ську мудрість чи про людське безумство? А можливо, про трагедію самотності у світі, в якому роз'єднаність людей, відчуженість людини від суспільства і нав-колишньої природи сприймається як норма? І в чому, врешті, пафос повісті? В утвердженні сили людини чи, навпаки, її безсилля? У палкому письменницькому заклику до єднання людей чи у констатації їхньої роз'єднаності?
Ще багато інших питань викликає твір Хемінгуея, який за глибиною поставлених проблем і пристрасністю їх висвітлення, за універсальністю висновків і вселюд-ськістю їх звучання нагадує притчу, щоправда, дещо незвичну, хоч певною мірою і традиційну за формою подачі художнього матеріалу. Адже притча ґрунтується на побутовому сюжеті, який набув символічного, уза-гальнюючого значення, що надає їй дидактичного ха-рактеру. Притча завжди повчає. І це повчання, як і сюжет, має позачасовий, наднаціональний, вселюд-ський, всеохоплюючий сенс. Можна згадати біблійні притчі, наприклад притчу про сіяча (Євангеліє від Мат-вія: 13, 4—23). Алегоричний зміст притчі, як правило, дістає однозначне і канонічне тлумачення безпосередньо в Біблії.
Хемінгуей бере від біблійної притчі і повільний розвиток сюжету, і побутову основу оповіді, і її уза-гальнюючий смисл, і алегоричність, і конкрет-ність, і поєднання сьогоденного та вічного, особи-стого та всесвітнього. Однак письменник не тлумачить змісту притчі. У нього багато залишається у підтексті (потаємний смисл твору). Хемінгуей не про все, що знає, говорить читачеві, щось він воліє не сказати, щось утаємничити, а читач завдяки асоціативності ми-слення немовби відновлює те, чого автор не висловив уголос. Такий художній прийом називається «ефектом айсберга». Як відомо, одна третина айсберга знаходить-ся над водою, а дві його третини — під водою. Саме ці дві третини і має домислити читач. Розкриття цього підтексту означає наближення до розуміння повісті. Відсутність прямого авторського тлумачення подій по-збавляє повість дидактизму. Читач сам усвідомлює суть авторської позиції, тому повчання має опосередкований характер, не такий відвертий, як у біблійних притчах. І то не дивно: «Старий і море» — твір художньої лі-тератури, яка відкриває можливості для суб'єктивного й неоднозначного трактування смислу зображуваного.
Хемінгуей побудував свою повість на системі моти-вів, які постійно повторюються в оповіді, перепліта-ються, взаємодіють.
Одним із провідних є мотив незвичайної риби, яку хотів упіймати і нарешті впіймав старий рибалка. Але цей мотив постає у творі не як щось стале, незмінне.
Спочатку це просто велика риба. «Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав,— подумав старий.— Спробую сьогодні там, де ходять косяки ма-терел! й тунця,— може, серед них попадеться й велика риба». А потім наступають трагічні зміни. «Звертатися до рибини він більше не міг: надто вже вона була понівечена. Та раптом у нього сяйнула думка: — Пів-рибини,— сказав він.— Колишня рибина... я занапа-стив нас обох».
Чи не свідчить такий розвиток лейтмотиву про ціл-ковиту поразку Сантьяго: адже старий виходив у море в пошуках незвичайної риби багато днів, і ось він впіймав велику рибу, а повернувся з голим риб'ячим скелетом. Автор говорить: «Старий знав, що тепер він переможений остаточно і безнадійно». Сантьяго запитує себе: «А хто ж тебе переміг, старий?»
Поєдинок між старим та акулами — то лише видима частина «айсберга». У підтексті — роздуми про найва-жливіші проблеми: людина і суспільство, людина і природа, людина і Всесвіт. Письменник прагне гармонії, але досягти її у звичайному житті майже неможливо. А може, і взагалі неможливо?
Адже Сантьяго не лише милується гармонійно пре-красною рибою, а й дивиться на неї як на товар для продажу. І не задля споглядання чудової риби вийшов Сантьяго в море, а задля того, щоб зловити і продати її. Сантьяго б'ється з акулами насамперед тому, що ці хижаки забирають в нього здобич, а отже, і можливості для існування. Старий Сантьяго «уже знов відбивався і цього разу знав, що боротьба марна. Акули наскочили цілою зграєю, і старий бачив лише стрімкі лінії на воді, прокреслені їхніми плавцями, та фосфоричне світіння їхніх тіл, коли вони накинулись на рибину. Він молотив кийком по акулячих головах і чув, як клацають їхні щелепи і як струшується човен від шар-панини під дном. Молотив одчайдушне...»
Поведінка старого цілком психологічно й соціальне вмотивована. Риба — його. Він зловив її. Він віддав боротьбі з нею мало не всі свої сили. Вона стала його власністю. Він любить цю свою рибу, співчуває їй, навіть благає її допомогти йому. Відчувши, що сили залишають його, він звертається до неї: «Рибино, тобі ж однаково помирати. То невже ти хочеш убити й мене?»
Для Сантьяго битися за рибу — це значить битися за життя, причому не просто за їжу, а за своє місце в жорстокому світі, який не визнає невдах.
Ось уже вісімдесят чотири дні
