він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер справжній невдаха, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким той першого ж тижня піймав три добренні рибини.
Старий стає самотнім серед людей, він самотній у своєму тяжкому двобої з морем, рибою, акулами — з долею. Мотив риби переплітається з мотивом бейсболу: «Багатії, ті мають у човнах радіо — воно говорить до них, розповідає про бейсбол...» — гірко думає старий у відкритому морі, мріючи про будь-яке, навіть ілю-зорне спілкування. Нехай це буде транзистор чи без-словесний птах — аби не самотність: «Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла».
Розмірковуючи про щастя, старий постійно пов'язує його з поняттям «купити». Це соціальний, напрацьо-ваний упродовж десятиріч (а то й сторіч) стереотип мислення, це усвідомлення того, що за все треба пла-тити: «Я б охоче купив собі хоч трохи талану, якби знав, де його продають»,— сказав старий. «А за що ж би я його купив? — тут-таки спитав він себе.— Може, за загублений гарпун, чи за зламаний ніж, чи за дві негодящі руки?»
Історія рибалки переростає в історію трагічної долі старого, приреченого життям і суспільством на самот-ність і жорстоку боротьбу за виживання.
Проте в мотив самотності Хемінгуей не вкладає песимістичного звучання, яким би це парадоксальним не здавалося. Письменник показує, що самотність, від-сутність допомоги, необхідність розраховувати лише на себе — саме це змушує старого бути мужнім і терпе-ливим, знаходити в собі резерви сил, які дають йому змогу вийти переможцем: «Ти, старий, краще сам будь безстрашний і впевнений», — мовив він.
Хемінгуей — прихильник активної позиції людини, позиції дії: людина має вірити у власні сили і спиратися у скрутну годину на них. Таке розв'язання мотиву самотності позбавляє повість похмурості, надає їй жит-тєствердного звучання. «А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Ста-рому снилися леви». Так у фіналі повісті перепліта-ються і взаємодіють два мотиви — хлопчика і левів.
Хлопчик біля Сантьяго — то врешті-решт визнання його, старого, перемоги, то подолання його трагічної самотності, його надія на те, що в нього ще є майбутнє. А леви уві сні — це і пам'ять про пережиту боротьбу, й готовність знову ставати до бою за життя.
У такому фіналі зафіксовано справді оптимістичний, сповнений гуманізму погляд митця на життя. У цьо-му — пафос повісті. І чи не в цьому суть роздумів Ернеста Хемінгуея над долями світу і людини?