За сталінщини репресій зазнали всі соціальні верстви радянського суспільства. Проте кампанії проти інтеліген-ції (технічної, військової, наукової, творчої тощо) трива-ли практично безперервно, супроводжуючись незліченними жертвами й катастрофічним падінням інтелектуального по-тенціалу суспільства.

Становище української інтелігенції погіршувалося відо-мим ворожим ставленням Сталіна до українського народу, про що відверто сказав М.С.Хрущов у своєму виступі на XX з'їзді КПРС. Тому репресії проти діячів української науки й культури були особливо жорстокими, тривалими та систематичними, розпочавшись наприкінці 20-х років — набагато раніше, ніж на решті території СРСР. Серед пер-ших жертв цих репресій були численні галицькі інтеліген-ти, які повірили в політику українізації й прибули до УСРР, щоб взяти участь у національно-культурному відро-дженні українського народу. Зрозуміло, що до такого кро-ку представників західноукраїнської інтелігенції спонукав не самий лише процес державного будівництва України (хай і під комуністичними гаслами), але й колоніальна по-літика польської адміністрації у Східній Галичині, що провадила систематичний наступ на українську науку і культуру на західноукраїнських теренах

14 березня 1923 р. рішенням Антанти було визнано за-конною анексію Східної Галичини Польщею. Таким чином, зникли останні сподівання на відродження у тій чи іншій формі ЗУНР. Майже водночас із цим рішенням партійно-державне керівництво УСРР від декларованої українізації переходить до практичного втілення у життя цієї політики. З другої половини 1923 р. стрімко зростає кількість захід-ноукраїнських інтелігентів, які приїздять з-за кордону для праці в УСРР. Разом з тим чимала кількість уродженців західноукраїнських земель перебувала в Наддніпрянській Україні ще з часів першої світової та громадянської вій-ни Вихідці з «недержавної» України, що працювали па різноманітних посадах в УСРР, зокрема й освітянських, були важливою рушійною силою у проведенні україніза-ційного курсу. На них значною мірою спирався й М.О. Скрипник, який у 1927—1933 pp. очолював Наркомат освіти УСРР.

У 20-ті — на початку 30-х років доволі плідними були культурні та наукові зв'язки УСРР та західноукраїнських земель. Серед наукових контактів помітно вирізнялися зв'язки історичної секції ВУАН на чолі із академіком М.С.Грушевським та Науковим Товариством їм. Шевчен-ка у Львові, очолюваним К.Й.Студинським. Зрозуміло, що і тоді на культурних і наукових зв'язках обох частин України позначався характер пануючого в УСРР режиму, який прагнув заідеологізувати ці контакти, а західноукра-їнських культосвітніх діячів та науковців підпорядкувати власним політичним цілям.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років у зв'язку із за-гостренням ситуації в СРСР, висуванням на перший план потреб сталінської «надіндустріалізації», примусовою ко-лективізацією тощо українізаційний курс відсувається на другий план, а потім брутально припиняється. З 1929 p., коли розпочалися арешти у справі СВУ, розгортаються широкомасштабні репресії проти української інтелігенції. Особливо показовою в цьому відношенні була справа так званої «Української військової організації» 1933 р., до якої було притягнуто чимало представників західноукраїн-ської інтелігенції, які працювали в УСРР. Арешти за на-лежність до УВО тривали і в подальші роки. Надзвичайно тяжкі наслідки для всієї української інтелігенції, а також для вихідців зі Східної Галичини, зокрема, мали репресії 1937—1938 pp.

Коріння антиукраїнської кадрової політики і терору проти галицької української інтелігенції, що особливо да-лися взнаки у повоєнний час, сягають часів «великого пе-релому» кінця 20-х — початку 30-х років. Перманентні ре-пресії (фізичні га ідеологічні), моральне цькування га-лицької інтелігенції були одним із засобів «советизации західноукраїнського суспільства, інтегрування населення цих земель у сталінську тоталітарну систему.