По-друге, намітилися головні цілі протиборствуючи сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: стверджування власного домінування в світі, загарбування чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі11 Див.: Бойко О. Історія України. – К, 1999, с.273.

По-третє, в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій.

У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 80 тис. осіб.

У 1912 році в Австро-Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткове асигнування на озброєні сили.

У серпні 1913 року у Франції було ухвалено закон про продовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб.

Найчисленнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913 р. „Великої програми щодо посилення армії” мала збільшитися на 400 тис. осіб. Відповідно розроблялися і плани майбутньої війни. Так, у серпні 1913 р. німецький імператор Вільгельм ІІ видав таємну інструкцію Міністерству закордонних справ про підготовку до глобальної війни. Німецьким Генштабом був розроблений план блискавичної війни, і згідно якого збройні сили Франції мали бути розіграні в одній вирішальній битві. Відтак планувалося завдати удару по Росії.

Російський генеральний штаб напередодні війни розробив два варіанти ведення війни – „Г” і „А” за якими всі війська на заході у два фронти – Північний (проти Німеччини) і Південний (проти Австро-Угорщини).

Варіант „Г” мав бути реалізований у разі нападу на Росію Німеччини та Австро-Угорщини. У разі наступу Німеччини на Фракцію передбачалося реалізація плану „А”, за яким головний удар планувався на Півдні – проти Австро-Угорщини.

Кінцева мета наступу – оволодіння Віднем і Будапештом. Південний напрям видавався перспективнішим. По-перше, шовіністичні кола Росії висунули ідею вирішення у ході війни „національного завдання” – вільного виходу до Середземного моря і встановлення контролю за протоками Босфор і Дарданелли.

Перша світова війна велася на багатьох фронтах у всіх куточках світу. Однак головними були Західний, де німецькі війська вели бойові дії проти французьких, англійський і бельгійських військ, і Східний, де російська армія протистояла австро-угорським і німецьким військам.

Військовий, економічний і людський потенціал країн Антанти був набагато могутнішим, ніж країн Троїстого союзу. Тому німецьке командування зробило ставку на блискавичну війну.

20 серпня 1914 року головні сили німецької армії захопили столицю Бельгії – Брюссель. Німецькі війська вийшли до франко-бельгійського кордону, змусивши французів відійти вглиб своєї території, що створило безпосередню загрозу Парижу. Німецьке командування явно переоцінило свій успіх і, вважали стратегічний задум на Заході виконаним, перекинуло два армійських корпуси і кавалерійську дивізію на Схід.

Марнська битва (5-12 вересня 1914 р.) стала першим стратегічним успіхом англо-французької армії, оскільки дала можливість не лише відкинути німецькі армії від Парижа, а й змінила обстановку на Заході загалом. У розпал німецького наступу в Бельгії 17 серпня російські війська (під командуванням генералів П.Рекенкампера і А. Самсонова) перейшли в наступ у Східній Прусії, але у вересні німці відтіснили росіян зі Східної Прусії.

Невдачі на Півночі були компенсовані успішним наступом Південно-Західного російського фронту. Українські землі були у числі тих, що найбільш постраждали від війни. Від самого початку боїв влітку 1914 року територія Галичини, Волині і Центральної України стала одним із основних театрів воєнних дій на Сході Європи11 Див.: Грищак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – Київ., 1996, ст. 103.. Тут, у боротьбі над цим регіоном зійшлися разом зі своїми меншими союзниками два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія – з другого.

Спочатку війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні. В російській армії перебувало 3,5 млн. Українців, а в австро-угорські 230 тис22 Борисенко В. Курс української історії. – Київ, 1997 р. ст. 109..

Але якщо Німеччина і Австро-Угорщина були зацікавлені в захопленні України, то Росія про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття. Петербург постійно виставляв себе як захисник поневолених словянских народів Габсбурської імперії. Для цього насамперед розігрувалася Балканська карта, але друге за важливістю місце посідала „Підкарпатська Русь”. Сюди текли величезні потоки російських рублів на підтримку москвофільського руху, який мав продемонструвати бажання „підкарпатських руських” возєднатися з матір’ю Росією33 Див.: Бойко О. Історія України, с. 275.

Не дивно, що на Галичину було спрямовано вістря російської атаки на Південно-Західному фронті. Після перемоги у битві під Равою-Руською (3-11 вересня 1914 р.) російські війська окупували Львів, в згодом – і всю Галичину. До кінця першого року війни російська армія втримувала всю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття.

2. Воєнні дії у 1915 – 1916 рр.

У 1915 р. головним фронтом, як і раніше, були Східний і Західний. Зрозумівши, що війною на два фронти досягти вирішального