Велика заслуга Маяковського як поета полягає в тому, що він виступив як спра-вжній реформатор поетичної мови і форм ритмічної організації російського вірша. Значимість цих новаторських перетворень може бути зіставлена з тими реформами, які свого часу здійснили в російській поезії В. Тредіаковський і М. Ломоносов у XVIII от. та М. Некрасов у XIX ст.

Основні принципи нової поетичної мови, що втілювались у його віршах, Мая-ковський обгрунтував і теоретично — у своїх численних статтях.

Загальна настанова на прозаїзацію поетичного мовлення спричинила рефор-мування форм її ритмічної організації. Маяковський продовжив слідом за симво-лістами та акмеїстами впровадження в російську поезію принципів тонічного ві-ршування, в якому ритмічною одиницею повторності виступає не стопа (як у си-лабо-тоніці), а специфічна фразова одиниця. Якщо ритміка силабо-тонічного вір-ша надає мові мелодійності і наспівності, то тонічний ритм, який сприяє інтона-ційній виділеності слів у потоці мовлення, навпаки, зближує мову вірша з прозою. Для того, щоб ще більше посилити інтонаційну виділеність окремого слова Мая-ковський будує свої вірші у формі сходинок, виносячи слова і їх групи в окремі рядки, що посилює їх смислову вагу та забезпечує розподіленість та точність смислових вражень.

Маяковський запровадив у поезію нові види римування (римуючи початки по-етичних рядків, кінець попереднього і початок наступного, кінцеві слова рядків з сло-вами з середини рядків і т. д.), а також обґрунтував смислову функцію рими як такої позиції вірша, на яку повинне виноситись найбільш важливе в смисловому відношен-ні слово рядка.

ПОСЛУШАЙТЕ!

Послушайте!

Ведь, если звезды зажигают —

значит — это кому-нибудь нужно?

Значит — кто-то хочет, чтобы они были?

Значит — кто-то называет эти плевбчки жемчужиной?

И, надрываясь

в метелях полуденной пыли,

врывается к Богу,

боится, что опоздал,

плачет,

целует ему жилистую руку,

просит —

чтоб обязательно была звезда! —

клянется —

не перенесет эту беззвездную муку!

А после

ходит тревожный,

но спокойный наружно.

Говорит кому-то:

«Ведь теперь тебе ничего?

Не страшно?

Да?!»

Послушайте!

Ведь, если звезды

зажигают —

значит — это кому-нибудь нужно?

Значит — это необходимо,

чтобы каждый вечер

над крышами

загоралась хоть одра звезда?!

ПОСЛУХАЙТЕ!

Послухайте!

Якщо зірки засвічують —

Отже — це кому-небудь потрібно?

Отже — хтось бажає, щоб вони були?

Отже — хтось називає ці плювочки

перлиною?

І, надриваючись

в завірюхах полудневого пилу,

вривається до Бога,

боїться, що запізнився,

плаче,

цілує йому жилаву руку,

просить —

щоб обов'язково була зірка! —

присягається —

що не витримає цю темну муку!

А потім

ходить стурбований

та спокійний зовні.

Комусь говорить:

«Тепер тобі нічого?

Не страшно?

Так?!» ;

Послухайте!

Якщо зірки

засвічують —

Отже — це кому-небудь потрібно?

Отже — це необхідно,

Щоб кожний вечір

над покрівлями

спалахувала хоч одна зірка?!

(Перекл. з рос. О. Нікаленко)

А ВЫ МОГЛИ БЫ?

Я сразу смазал карту будня,

плеснувши краску из стакана:

я показал на блюде студня

косые скулы океана.

На чешуе жестяной рыбы

прочел я зовы новых губ.

А вы

ноктюрн сыграть

могли бы

на флейте водосточных труб?

А ВИ ЗМОГЛИ Б?

Я вмить закреслив карту буднів,

хлюпнувши фарбами зі склянок.

Відкрив я в холодці на блюді

вилицюватість океану.

З рибин на вивісках строкатих

читав я губ нових порив.

А ви

ноктюрн

змогли б заграти

на флейті заржавілих ринв?

(Перекл. з рос. П. Воронька)

ЛИЛИЧКА!

(вместо письма)

Дым табачный воздух выел.

Комната —

глава в крученыховском аде.

Вспомни —

за этим окном

впервые

руки твои, исступленный, гладил.

Сегодня сидишь вот,

сердце в железе.

День еще —

выгонишь,

может быть, изругав.

В мутной передней долго не

влезет

сломанная дрожью рука в рукав.

Выбегу,

тело в улицу брошу я.

Дикий,

обезумлюсь,

отчаяньем иссечась.

Не надо этого,

дорогая,

хорошая,

дай простимся сейчас,

Все равно

любовь моя —

тяжкая гиря ведь —

висит на тебе,

куда ни бежала б.

Дай в последнем крике выреветь

горечь обиженных жалоб.

Если быка трудом уморят —

он уйдет,

разляжется в холодных водах.

Кроме любви твоей,

мне

нету моря,

а у любви твоей и плачем не

вымолишь отдых.

Захочет покоя уставший слон —

царственный ляжет в опожаренном

песке.

Кроме любви твоей,

мне

нету солнца,

а я и не знаю, где ты и с кем.

Если б так поэта измучила,

он

любимую на деньги б и славу выменял,

а мне

ни один не радостен звон,

кроме звона твоего любимого

имени.

И в пролет не брошусь,

и не выпью яда,

и курок не смогу над виском

нажать.

Надо мною,

кроме твоего взгляда,

не властно лезвие ни одного ножа.

Завтра забудешь,

что тебя короновал,

что душу цветущую любовью

выжег,

и суетных дней взметенный

карнавал

растреплет страницы моих книжек...

Слов моих сухие листья ли

заставят остановиться,

жодно дыша?

Дай хоть

последней нежностью выстелить

твой уходящий шаг.

26 мая 1916 г. Петроград

ЛІЛІЧКО! (замість листа)

Дим тютюновий повітря виїв.

Кімната —

Крученихівського пекла уривок.

Згадай-но —

за цим вікном

уперше

руки твої, нестямний, пестив.

Сьогодні сидиш от,

серце в залізі.

День іще —

виженеш,

висваривши, мабуть.

У тьмяній прихожій ніяк не

влізе

зламана дрожем рука в рукав.

Вибіжу,

тіло у вулицю кину я.

Дикий,

знетямлюсь,

відчаєм посічений.

Не треба цього,

моя люба,

хороша,

попрощаємось зараз.

Все одно —

кохання моє

жорном важким

висить на тобі,

куди б не втікала.

Дозволь же востаннє криком виревти

образи болючі та гіркі мої жалі.

Як віл від праці знеможеться,

він піде,

розляжеться в холодних водах.

Крім кохання твого,

для мене

немає моря,

а в кохання твого й плачем не

вимолиш відпочинку.

Захоче спокою втомлений слон —

величний, ляже в пісок

розжарений.

Крім кохання твого,

для мене

немає сонця,

а я й не знаю, де і з ким ти.

Якби так поета змучила,

він

кохану на гроші і славу б виміняв,

а для мене

жоден дзвін не на радість,

крім дзвону твого любого

імені.

І з вікна не викинусь,

й отрути не вип'ю,

і курок не зможу біля скроні

натиснути.

Наді мною,

крім твого погляду,

лезо жодного ножа не владне?

Завтра забудеш,

що коронував тебе,

що душу квітучу коханням

випік,

і суєтних днів звихрена

метушня

розшарпає сторінки моїх збірок...

Чи ж слів моїх листя сухе

зупинитися змусить,

жадібно дихаючи?

Дозволь хоча б

останньою ніжністю вистелити

твої затихаючі кроки.

(Перекл. з рос. І. Римарука)

ПОСТМОДЕРНІЗМ

Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Дата Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), інші — попередній Джойсів роман «Улісс», треті — американську «нову поезію» 40-50-х