вигнаний з міста. У роки першої російської революції Купрін переживає почуття розгубленості перед життям, революція уявляється йому з одного боку неминучою, а з другого — він боїться її («Огидне неуцтво покінчить з красою і наукою...»).
У роки Громадянської війни письменник разом з відступаючими військами опинився в Ямбурзі, а потім через Фінляндію дістався до Па-рижа. В еміграції він створює повість «Колесо часу», книги «Купол свя-того Ісаакія Далматського», «Єлан». Купріна завжди приваблювали герої, які хоча б раз у житті пережили миті «щасливих гармонійних станів», коли в людині поєднуються «розум, сердечне почуття і доб-рий інстинкт життя». Така гармонія, на його думку, властива насам-перед «стихійним душам», людям, якими керують природні, несвідо-мі, але щирі й добрі пориви.
У написаній за мотивами біблійної «Пісні пісень» царя Соломона «Суламіфі» провідною є та сама думка: лише кохання, всесильне й вічне, зможе вберегти людей від морального виродження. «Багато століть ми-нуло з тих часів. Були і царства і царі, і від них не залишилося й слі-ду, наче від вітру, що пробіг над пустелею. Були тривалі нещадні вій-ни, після яких імена полководців сяяли в століттях, ніби закривавлені зірки, але час стер навіть саму пам'ять про них.
Кохання ж бідної дівчини з виноградинка й великого царя ніколи не забудеться, тому що міцне, як смерть, тому що кожна закохана — цариця, тому що кохання прекрасне!» —стверджує письменник.
У 1937 році Купрін, смертельно хворий, повернувся до Росії.