В очах сучасників Уайльд був Королем життя. Таким він і почував себе, коли познайомився з тим, хто відіграв фатальну роль у його житті. То був молодий нащадок лордів Альфред Дуглас. Тридцятишестилітній Уайльд подружився із цим зухвалим, цинічним і ко-рисливим молодиком. Насолодою було для Уайльда спілкуватися з людиною ангельської краси. Проти їх-ньої дружби виступив батько Альфреда, звинувативши Уайльда в моральних збоченнях /Саме це звинувачення було пред'явлено письменникові англійським судом, що відбувся у 1895 році. Друзі радили Уайльду виїхати у Францію, але він був упевнений, що суд його батьків-щини виявиться справедливим і «покарає брехуна та нахабу».

Судовий процес перетворився на знущання над пи-сьменником. Суд засудив його до дворічного ув'язнення. Ненависть до викривача лицемірної моралі, що нагро-маджувалася роками в англійському респектабельному суспільстві, вихлюпнулася повною мірою. Короля жит-тя було скинуто із трону. Мати Оскара померла з горя. Дружина з дітьми пішла з дому. Його п'єси було знято зі сцени. Умови перебування у в'язниці буяй жахли-вими. І навряд чи Уайльд залишився б живим, якби у липні 1896 року не з'явився новий начальник тюрми. Він дозволив письменникові читати і писати. Уайльд пише свою тюремну сповідь, яка пізніше дістане ла-тинську назву «De Profundis» («З безодні»). Оскар Уайльд зрікається в ній свого гедонізму1. Тепер він уславлює страждання.

19 травня 1897 року Уайльд вийшов на волю. Він працює над «Баладою Редінгської в'язниці». То був останній твір Уайльда. Жоден журнал не згодився його надрукувати. «Балада» вийшла окремим виданням (1898), анонімно (на обкладинці замість імені стояв арештантський номер автора — СЗЗ). «Балада» приго-ломшила англійське суспільство.

У 1900 році Оскар Уайльд помер. Його поховали на бідному паризькому цвинтарі. У 1909 році завдяки клопотам друга письменника Роберта Росса прах Уайльда було урочисто перенесено на кладовище Пер-Лашез, а над могилою встановлено величний пам’ятник.