Реферат на тему:
Філософська та інтимна лірика Федора Тютчева
«Для Тютчева жити — означає мислити».
І. Аксаков
«Лиш талантам сильним і самобутнім надана можливість торкатися таких струн у людському серці».
М. Некрасов
Федір Тютчев — один із найвизначніших ро-сійських поетів-ліриків, поет-мислитель. Його найкращі поезії і до цього часу хви-люють читача художньою далекоглядністю, глиби-ною і силою думки.
Якщо навколо поезії Некрасова і Фета розгор-талася політична боротьба і нині літературознавці поділяються на прихильників або «некрасівського» або «фетівського» напряму, то щодо творчості Тют-чева думки були одностайними: його високо поціно-вували і сприймали як демократи, так і естети.
У чому ж полягає невичерпне багатство Тютчевої лірики?
Федір Тютчев народився 23 листопада 1803 року у сім'ї дворянина у маєтку Овстуг Орловської гу-бернії. Батьки майбутнього поета, люди освічені й заможні, дали синові ґрунтовну і різнобічну освіту. Гувернером до нього був запрошений відомий свого часу поет і перекладач С.Е.Раїч, знавець класичної давнини та італійської літератури. На його уроках Тютчев черпав глибокі знання з історії давньої та нової літератури. Ще підлітком Федір починає писати й сам. Його ранні вірші дещо застарілі й «важкі», однак свідчать про талант юнака. У 14 років Тютчев стає членом Спілки любителів російсь-кої словесності. У 1819-му вперше з'являється дру-ком його вільний переклад «Послання Горація до Мецената». Протягом 1819-1821 рр. Тютчев навчав-ся на словесному відділенні Московського універ-ситету. Листи, щоденники цього періоду засвідчу-ють його літературні уподобання. Він захоплювався Пушкіним, Жуковським, німецькими романтиками, читав твори французьких просвітителів, поетів і філо-софів Давньої Греції та Риму. Коло його інтелектуальних інтересів було досить широким і охоплюва-ло не лише літературу, а й історію, філософію, мате-матику, природничі науки.
Московський університет початку 20-х рр. стає центром політичної та суспільної думки. І хоча Тют-чев не цікавився політикою, мати, боячись шкідливого впливу на нього революційних ідей, настояла на достроковому завершенні навчання та вступові сина на дипломатичну службу.
Тютчев був зарахований до Колегії закордон-них справ. Незабаром він виїздить до Європи, де прожив майже 22 роки, представляючи російську дипломатичну місію у Мюнхені, потім у Турині та при дворі сардинського короля. Мюнхен (столиця Баварського королівства) був одним із найбільших центрів європейської культури. Тютчев знайомить-ся там з ученими, літераторами, художниками, занурюється у вивчення німецької романтичної філософії та поезії. Він зближується із визначним філософом-ідеалістом Ф.Шеллінгом, товаришує з Г.Гейне, пер-шим починає перекладати його твори^осійською мовою, перекладає також Ф.Шіллера, Й.-В. Гетета інших європейських поетів. Це допомогло Тютчеву відшліфовувати та вдосконалювати свою поетичну майстерність. У велику поезію його ім'я ввійшло у 20-ті рр. Вірші Тютчева періодично з'являлися в різних московських журналах та альманахах, і най-частіше підписані були лише ініціалами поета. Сам Тютчев не вельми високо оцінював власний доро-бок. Більшість з написаного або зникло, або було знищено. Навдивовижу скромний і вимогливий до себе, під час одного з переїздів Тютчев, спалюючи непотрібні папери, кинув у полум'я і декілька зошитів своєї поезії.
Чотири сотні віршів Тютчева дають змогу про-стежити становлення його світогляду, ознайомитися з найвизначнішими подіями його життя.
У студентську пору та на початку перебування за кордоном поет знаходився під впливом волелюб-них ідей. Його вірш «До оди Пушкіна «Вольність» за ідейною спрямованістю близький до творів роман-тизму, але вже в ньому відчутною є відмінність від соціальної лірики Пушкіна декабристського періо-ду. Тютчев використовує лексику, характерну для поезії декабристів («вогонь свободи», «звук лан-цюгів», «пил рабства» тощо), але вбачає сенс поезії не в заклику до боротьби, а в заклику до миру та душевного спокою. У його оді є рядки, звернені до поета з проханням чарівною струною «пом'якшува-ти, а не тривожити серця» читачів.
Ставлення до Росії у Тютчева було суперечли-вим. Він глибоко любив свою батьківщину, вірив у її майбутнє, проте розумів її економічну та культур-ну відсталість, занедбаність, не міг миритися з полі-тичним режимом «канцелярії та казарми», «батога і чину», котрі уособлювали самодержавну Росію.
Для Тютчева завжди залишалися неприйнятливими будь-які насильницькі форми боротьби. Звідси — суперечливе ставлення до декабристських подій, на які він відгукнувся віршем «14-е грудня 1825 року». Поет з повагою поставився до сміливих дій дворян заради ідей суспільної свободи, що пересту-пили через власні інтереси, проте водночас він ува-жав їх «жертвами нерозумних намірів», стверджу-вав, що вчинок їхній позбавлений сенсу, тому й не залишить сліду в пам'яті нащадків.
Кожного року майстерність поета вдосконалю-валась. До середини 30-х років він видрукував такі перлини, як «Весняна гроза», «Весняні води», «Літній вечір», «Silentium!», проте ім'я поета залишалося невідомим пересічному читачеві, оскільки окремі вірші Тютчева (й частина без авторського підпису) з'являлись у різних журналах і альманахах розрізне-но і «губились» у морі віршів низького гатунку.
Лише 1836 р. за ініціативою свого приятеля І. Гагаріна Тютчев зібрав свої поезії в окремий рукопис з метою опублікування. Доробок було передано П. Вяземському, той показав його В.Жуковському й О.Пушкіну. Три корифеї російської поезії були в захваті, і в «Сучасникові» (а часопис у цю пору на-лежав його засновнику О.Пушкіну) були опубліко-вані 24 вірші під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини» з підписом Ф.Т.
Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте зу-стрітися їм не судилося. На смерть О.Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем «29 січня 1837 року».
Як і М. Лєрмонтов, Тютчев звинувачував у смерті Пушкіна світську верхівку, але вважав, що поет глибоко помилявся, відволікаючись від чистої поезії. Наприкінці
