З роками посилюється відчуття соціальних зру-шень, які відбуваються у світі, розуміння того, що Європа стоїть на порозі епохи революцій. Тютчев переконаний: Росія піде іншим шляхом. Відірваний від батьківщини, він створює своєю поетичною уявою ідеалізований образ Миколаївської Русі. У 40-і рр. Тютчев майже не займається поезією, його більше цікавить політика. Свої політичні переко-нання він тлумачить у ряді статей, у котрих пропа-гує ідею панславізму, відстоює православ'я, вва-жаючи релігійність специфічною рисою російсько-го характеру. У віршах «Російська географія», «Пророкування» звучать заклики до об'єднання всіх слов'ян під короною російського самодержав-ства, засудження революційних рухів, які поши-рилися в Європі і загрожували Російській імперії. Тютчев вважає, що слов'яни повинні об'єднатися навколо Росії, а революціям протиставити просвіту. Однак, ідеалістичні настрої щодо російського само-державства були зруйновані ганебною поразкою Росії в Кримській війні.

Тютчев пише гострі, дошкульні епіграми на Миколу І, міністра Шувалова, цензурний апарат.

Інтерес до політики постійно спадав. Поет при-ходить до розуміння невідворотності змін в основі суспільно-політичного ладу Росії, і це тривожить і водночас хвилює його.

«Я усвідомлюю, — пише Тютчев, — безрезультатність усіх відчайдушних зусиль нашої бідолаш-ної людської думки розібратися в тому жахливому вихорі, в якому гине світ... Так, дійсно, світ руй-нується, і як не згубитися в цій страшній круговерті». Страх перед руйнацією і радість від усвідомлення упевненої ходи нового тепер живуть разом у серці поета. Саме йому належать слова, що стали крила-тими: «Блаженний, хто відвідав цей світ у його фа-тальні хвилини...»

Не випадково він уживає слово «фатальні» («Ціцерон»). Тютчев за своїми переконаннями був фаталістом, уважав, що і доля людини, і долі світу наперед визначені. Проте це не викликало у нього відчуття приреченості та песимізму, навпаки — за-

гострене бажання жити, рухатися вперед, щоб поба-чити, нарешті, майбутнє.

На жаль, себе поет відносив до «уламків старого покоління», гостро відчуваючи відстороненість, відчуженість від «нового молодого племені» і немож-ливість іти поряд з ним назустріч сонцю і рухові («Без-соння»).

У статті «Наш вік» він стверджує, що провідною рисою сучасника є роздвоєність. Цю «дволикість» світовідчуття поета ми чітко бачимо в його ліриці. Він закоханий у тему бурі, грози, зливи. У його по-езії людина приречена на «безнадійний», «нерівний» бій із життям, долею, самою собою. Однак ці песи-містичні мотиви поєднуються з мужніми нотами, які уславлюють подвиг незламних сердець, сильних ду-хом осіб. У вірші «Два голоси» Тютчев оспівує тих, хто долає життєві труднощі і суспільні незгоди й може бути зламаний лише хіба що Фатумом. На таких людей із заздрістю дивляться навіть олімпійці (тобто боги). У поезії «Фонтан» також уславлюється той, хто прагне вгору,— до сонця, до неба.

Філософсько-соціальна лірика Тютчева часто побудована на основі композиційного прийому па-ралелізму. У 1-й частині зображується звична для нас картина або явище природи, у ІІ-й строфі автор ро-бить філософський висновок, спроектований на людське життя і долю. Тематично вірші Тютчева поділяємо на три цикли: соціально-філософська ліри-ка (про неї вже йшлося), пейзажна лірика та інтимна лірика (про кохання).

Ми поціновуємо Тютчева найперше як неперевершеного співця природи. У російській літературі не було раніше поета, у творчості якого природа ва-жила б так багато. Вона виступає основним об'єктом художніх почувань. До того ж самі по собі явища природи передані небагатослівне, основна ж увага зосереджується на почуттях, асоціаціях, котрі ви-кликають вони у людини. Тютчев — досить спосте-режливий поет, уже за допомогою кількох слів може відтворити незабутній образ.

Природа у поета мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, знаходячись одвічно у стані боротьби протиріч, зіткнень стихій, у безперервній зміні пір року, дня і ночі. Вона має багато «облич», насичена фарбами і запаха-ми (вірші «Яке ж бо гарне ти, нічне море», «Весняна гроза», «Який веселий гуркіт літньої бурі» тощо).

Епітет і метафора мають несподіваній характер, вони за своїм значенням здебільшого є такими, які взаємовиключають одна одну. Саме це допомагає створити картину боротьби протилежностей, по-стійних змін, тому особливо привертають увагу пое-та перехідні миттєвості у природі: весна, осінь, вечір, ранок («Є в осені...», «Осінній вечір»). Та найчасті-ше Тютчев звертається до весни:

Зимі настала мука,

Тому вона сумна –

Їй у віконце стука,

Жене її весна.

Переклад М. Рильського

Бурі, заметілі прагнуть зупинити поступ весни, проте закон життя невблаганний:

Зима іти не хоче,

На весну все бурчить,

Але весна регоче

І молодо шумить!

Переклад М. Рильського

Природа у віршах Тютчева олюднена. Вона близька людині. І хоча у віршах не натрапляємо на безпосередній образ людини чи якісь ознаки її присутності (помешкання, знаряддя праці, предмети по-буту та ін.), ми внутрішньо відчуваємо, що йдеться саме про людину, її життя, почуття, про те, що на зміну старому поколінню приходить молоде. Вини-кає думка про вічне свято життя на землі:

Зима лиха почула

Кінець свого життя,

Востаннє сніг шпурнула

У чарівне дитя.

Та що то вража сила!

Сніжком умилась тим

І лиш порожевіла Весна в цвіту своїм.

Переклад М.Рильського

Творчо засвоївши вчення Шеллінга про пану-вання у світі єдиної «світової душі», поет перекона-ний, що вона знаходить своє вираження як у природі, так і у внутрішньому світі окремої людини. Через це природа і людина органічно злиті в ліриці Тютчева і утворюють нерозривне ціле. «Дума за думою, хвиля за хвилею — два вияви однієї стихії» («Хвиля і дума»).

Почуття оптимізму, утвердження свята життя є сутністю тютчевської поезії. Саме тому Л. Толстой кожну весну зустрічав рядками вірша Тютчева «Вес-на». М. Некрасов писав