Традиції пейзажної лірики Тютчева мають вито-ки з поезій Жуковського і Батюшкова. Для стилю цих поетів характерним є, так би мовити, перетво-рення якісних характеристик об'єктивного світу в емоційні. Проте Тютчева вирізняє філософська спря-мованість думки і яскрава, мальовнича мова, яка надає віршам милозвучності. Він використовує особ-ливо ніжні епітети: «блаженний», «світлий», «чарів-ний», «солодкий», «блакитний» тощо. У пейзажній ліриці Тютчев постає як поет-романтик, а в окремих його віршах відчутними є тенденції до символізму («Дні і ночі», «Тіні сизі»).

Високої майстерності досягає Тютчев і в інтимній ліриці. Він підносить її до висоти такого ж узагаль-нення, як це спостерігаємо і в пейзажній ліриці. Проте, коли пейзажна — пройнята філософськими дум-ками, то інтимна — психологізмом у розкритті внутрішнього світу закоханої людини. Уперше в російській ліриці увага автора змістилася від лірич-них страждань чоловіка до жінки. Образ коханої вже не є абстрактним, він набуває живих, конкретно-психологічних форм. Ми бачимо її рухи («Вона сиділа на підлозі...»), дізнаємося про її переживання.

У поета є навіть вірші, написані безпосередньо від імені жінки («Не кажи: мене він любить, як рані-ше...»).

У 40-50-і рр. жіноче питання в Росії стає проблем-ним. Іще живим залишається романтичний ідеал, згідно з яким жінка уявлялася феєю, царицею, проте аж ніяк не реальним земним створінням.

Жорж Санд у світовій літературі розпочинає бо-ротьбу за емансипацію жінки. У Росії опубліковано безліч робіт, у яких окреслюється характер, інтелек-туальні можливості жінки: чи є повноцінною вона, порівняно з чоловіком? У чому її призначення на землі?

Революційно-демократична критика і літерату-ра розглядали жінку як рівноцінну чоловікові істо-ту, але безправну (роман М.Чернишевського «Що робити?», поема М. Некрасова «Російські жінки»). Тютчев поділяв некрасовську («Панаєвський цикл») позицію. Проте, на відміну від демократів, кличе не до соціального, а до духовного розкріпачення жінки.

Перлиною поезії Тютчева є «Денисьєвський цикл».

У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з Оленою Денисьєвою, 24-літньою небогою і вихованкою інспектриси Смольного інституту шляхетних дівчат, у якому вчилися і доньки (!) поета, їхній зв'язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не ви-знавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуа-ція пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть.

«Денисьевський цикл» — воістину роман у віршах про кохання. Ми дізнаємося про радість пер-шої зустрічі, щастя взаємної любові, невблаганне наближення трагедії (кохана поета, яку засуджує оточення, не має можливості жити з коханим одним життям, має сумніви щодо вірності і сили його по-чуття), а потім смерть коханої і «гіркий біль і роз-пач» з приводу втрати, які не полишають поета до кінця життя («Чому молилась ти з любов'ю», «І я один...»).

В інтимному циклі багато особистого, пережито-го самим автором, проте тут немає місця суб'єктиві-зму. Вірші хвилюють читача, асоціюються з власни-ми почуттями.

Багато хто з літературознавців відзначає близькість у розкритті теми кохання Ф. Тютчева та І. Тургенєва. В обох кохання жінки трагічне, бо той, хто її кохає, не в змозі відповісти їй взаємністю та-кою мірою, як відчуває вона. Причина страждань полягає у відмінностях в жіночому та чоловічому характерах. Жінка може жити одним коханням, а у чоловіка почуття завжди співіснує з потребами со-ціальної чи інтелектуальної діяльності. Через це ліричний герой розкаюється у тому, що не здатний кохати з такою ж силою, як його обраниця. («Ой, не тривож мене...»).

Кохання ліричного героя Тютчева безсиле, таке, як і кохання героїв' тургенєвських романів. І це було типовим для того часу.

Тютчев за своїм світоглядом був ліберал. І його життєва доля схожа на долю героїв тургенєвських романів. Тургенєв-реаліст убачає причину неспроможності героїв кохати у їхній соціальній суті, со-ціальному безсиллі. Тютчев-романтик намагається знайти причину у неможливості зрозуміти до кінця людську природу, в обмеженості людського «я». Кохання набуває руйнівної сили, воно порушує відокремленість і цілісність внутрішнього світу лю-дини. Прагнення самовираз йтися, досягти повного взаєморозуміння робить особу вразливою. Навіть взаємне почуття, бажання обох закоханих «розчинитися» в новій єдності — на зміну «я» — «ми» — не в змозі попередити, як призупинити руйнівний спа-лах індивідуальності, «особливості», відчуженості, яка фатально супроводжує закоханих і яка тради-ційно «видається» за мить гармонії душ («О, як же вбивче ми кохаємо...»).

Більшість віршів Тютчева були покладені на музику і стали популярними романсами.

Однак визнали поета лише на схилі його життя. 1850 року в часописі «Сучасник» була опублікова-на стаття М. Некрасова «Російські другорядні поети», котра, в основному, була присвячена Ф. Тютчеву. Критик підносить його до рівня О. Пушкіна та М. Лєрмонтова: бачить у ньому поета «першої вели-чини», позаяк головна цінність його поезій — у «жи-вому, граціозному, пластично-точному зображенні природи». Пізніше у вигляді додатку до одного з наступних номерів часопису було опубліковано 92 вірші Тютчева.

1854 року за редакцією І. Тургенєва побачив світ перший збірник віршів Тютчева. У статті «Декілька слів про вірші Ф.І. Тютчева» Тургенєв ставить його вище від усіх сучасних російських поетів.

Творчість Тютчева мала неабиякий вплив на ро-сійську літературу II пол. XIX ст. — поч. XX ст. Ро-сійський романтизм у його творчості досягнув вершини свого розвитку у XIX ст., проте не втратив своєї життєдайної сили, оскільки традиції тютчевської поетики ми простежуємо у творчості Л. Толстого, Ф. Достоєвського, О. Блока,