Українською мовою перекладено лише кілька віршів Тютчева (перекладачі: М. Рильський, П.Во-роний), проте ці переклади не можна назвати доско-налими. По-перше, дуже складно перекладати асоціативні вірші, оскільки вони не мають конкрет-ного змісту, а по-друге, перепоною є також і поетич-ний словник Тютчева, у якому наявні такі змістові відтінки слів, котрі неможливо дослівно передати іншою мовою. Через це у перекладах відсутнє не-повторне звучання саме Тютчевого мовлення у віршах.

«Silentium» (1830)

Вірш має латинську назву, яка в перекладі озна-чає «Мовчання!» У ньому ніби схрестилися дві теми: традиційна для літератури тема поета й поезії і тема кохання. За формою та змістом вірш декларативний, тобто автор намагається переконати читача у пра-вильності суджень, які задекларовані у ньому.

У першій строфі на основі власних світоглядних переконань Тютчев застерігає нас від намагання розповісти світові про свої почуття і думки:

Мовчи, заховуй од життя

І мрії, і свої чуття.

Переклад П.Вороного

Людина і природа живуть за одними законами. Як не можуть зрозуміти зорі того, чому вони мають блищати і згасати у височині, так і людина не може і не повинна намагатися зрозуміти, чому почуття рап-тово виникають і так же раптово зникають:

Нехай в безодні глибини

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

Тютчев вважав, що почуття вищі від розуму, оскільки вони є породженням вічної душі, а не тлінної матерії. І через це намагатися висловити те, що відбувається в душі людини, не має сенсу, та й не можливо взагалі:

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Людина — то «річ у собі», кожна особистість є неповторною і «загерметизованою» у своєму влас-ному духовному світі. Саме у ньому людина й має почерпнути життєдайні сили, а не намагатися віднай-ти підтримку серед матеріального довкілля:

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум,

Заглушить їх буденний шум,

І зникнуть, в сяйві дня мручи,

Ти слухай спів їх і мовчи!

І знову в останніх рядках вірша поет зіставляє світ людської душі і світ природи. Це підкреслюєть-ся римуванням слів, які мають основне змістове навантаження — «дум — шум», «мручи — мовчи».

Рефреном звучить слово «мовчи». Воно вживаєть-ся у вірші 4 рази, і це фокусує нашу уяву на основній думці вірша: чому і про що потрібно мовчати.

Вірш дає нам певне уявлення і щодо предмета поезії. Прекрасне властиве людській душі, саме для її характеристики поет використовує єдиний у цій поезії (що в цілому не є характерним для його поети-ки і вирізняється з-поміж інших багатством експре-сивно-виражальної лексики), велично-поетичний епітет — «таємно-чарівливих дум». І це тоді, коли дов-колишній світ отримує прозаїчне визначення — «буденний шум».

Світ людської душі — живий і опредмечений, він існує ніби поза людиною («любуйся ними» —тобто своїми чуттями — і мовчи»). Ця.авторська ідея підкреслюється насиченою метафоричністю мовлен-ня («чуття сходять», «чуття зайдуть», «серце вислов-лює себе»).

Автор використовує двостопний ямб, який сприяє посиленню змістового звучання мовлення. Посилю-ють його ораторську спрямованість і риторичні питання та оклики. У питаннях простежується тема («Як серцю висловить себе?», «Чи зрозуміє хто тебе?»), у відповідях — ідея («Мовчи, заховуй од життя і мрії, і свої чуття!», «В собі самому жить умій!», «Ти слу-хай спів їх (почуттів. — Н.М.) і мовчи!».

Цей вірш є важливим для розуміння суті поезії Ф.І.Тютчева, особливо його інтимної лірики.

«Останнє кохання»

(1852 або 1854)

Вірш належить до «Денисьєвського циклу» і при-свячений найсильнішому спалаху останнього кохан-ня поета. Вірш романтичний за звучанням. У центрі твору — образ-почуття, образ-переживання. Немає ніяких посилань на ту особу, котрій він присвяче-ний, лірична героїня — поза контекстом розповіді. І через це поезія набуває не конкретно-особистісного, а загальнолюдського звучання. Це не оповідь про кохання літньої людини Тютчева до молодої дівчи-ни Олени Денисьєвої, це оповідь про останнє найяс-кравіше почуття, яке може спалахнути у душі люди-ни, — «про останню любов».

Вірш має форму розгорнутої метафори: картини природи перемежовуються з описами почуттів лірич-ного героя. Останнє кохання асоціюється у свідо-мості поета з «прощальним сяєвом зорі вечірньої». Автор розуміє, що його життя наближається до кінця («вже півнеба охопила тінь» і «холоне в жилах кров»), і тим дорожчим для нього є це дивне і пре-красне почуття, яке можна порівнювати лише з «сяє-вом» серед темної ночі.

Вірш вирізняється емоційністю, задушевністю, такого відчуття авторові вдалося досягти за допо-могою вигуків «Ой», що звучать на початку й наприкінці вірша, повторенням окремих, найбільш значущих для ліричного героя слів («зачекай», «за-чекай-но». «вечірній день», «продовжуйся», «тривай», «диво»), вдалим добором милозвучних слів (ніжність, чарівливість, блаженство та ін.). Непов-торності цій поезії надають метафоричність епітетів та словосполучень («прощальне сяєво», «холоне кров» тощо), оригінальне поєднання наприкінці тво-ру зовсім різних за лексичним значенням слів «блаженство» і «безнадія», використання несподіваних граматичних варіантів одного слова («ніжніше» і «ніжність»).

Мелодійність, співучість вірша сприяли тому, що до нього неодноразово зверталися композитори як XIX, так і XX ст.

«Фонтан» (1836)

Вірш побудований за принципом паралелізму. Перша строфа описує явище природи, друга — про-ектує його на людське життя. За змістом це поезія філософська, в ній автор розмірковує про фатальну визначеність людського життя. І водночас він у зах-ваті від тих сміливців, котрі намагаються вирватися за межі цього фатального кола.

Ліричний герой зачудовано розглядає бризки фонтану, які, виблискуючи у сонячному промінні, ринуть угору, до неба. Однак, як би високо не зліта-ли