вони «пилом огнецвітним», їм «судилося» впасти на землю. Далі у свідомості автора це асоціюється з людським життям. Як би людина не прагнула досяг-ти на своєму життєвому шляху чогось незвичного, яскравого і визначного, вона приречена, як прире-чені бризки фонтану впасти з висоти. Незважаючи на, здавалося б, песимістичний зміст, вірш не викли-кає почуття безнадії. Навпаки — оптимізм, адже він оспівує і звеличує тих, хто не бажає миритися із сірою буденністю.
«Фонтан», як і більшість віршів Тютчева на філо-софські теми, написаний у формі емоційно насичено-го монологу. Починається він зверненням до незри-мо присутнього співрозмовника: «дивись», у текст введено займенники «тебе», «ти», використано ри-торичні оклики. Однак надлишок суто «естетичної», «екзотичної» лексики (приміром, «длань») у вірші викликає труднощі у перекладачів.
«Весняна гроза» (1828)
Це один із кращих віршів Тютчева, який віддав-на став хрестоматійним. Суто пейзажний, позбавле-ний філософського дидактизму (який є у віршах «Зііепііит!» та «Фонтан»), вірш доступний не лише для дорослого, а й для дитячого сприйняття.
Тютчев полюбляв «зламні моменти» у природі, коли відбувається зміна пір року, ніч поступається дню, після грозової зливи з-поміж хмар пробиваються со-нячні промені. Характерним для пейзажної лірики по-ета є початок вірша, у якому він безапеляційно стверд-жує: «Люблю я час грози весною». Далі йде опис при-роди під час першої травневої грози. Чим же так приваблює ліричного героя гроза, явище природи, яке багато хто просто побоюється? Гроза Тютчева приваб-лює некерованістю стихії, коли все охоплене спалаха-ми блискавок, коли все знаходиться у стані боротьби, у русі. Це визначило і вибір автором найдинамічнішо-го віршового розміру—двостопного ямбу.
Кожна строфа вірша присвячена одному з етапів грози. У першій строфі гроза лише наближається, нагадуючи про себе віддаленим громом. Небо все ще ясне й блакитне:
Люблю я час грози весною,
Коли травневий перший грім,
Немовби тішачися грою,
Гуркоче в небі голубім.
Переклад М. Рильського
У другій — гроза наближається, починається бо-ротьба між сонцем і бурею, грім звучить голосно і відчутно:
Гримить відлуння голосисте! От дощик бризнув, пил летить. Краплин прозорчасте намисто На сонці золотом горить.
А в третій строфі — гроза у розпалі. Та перема-гає не зла сила, а природа, життя. Через це «усе підспівує громом»:
Біжать потоки вод прозорих,
Пташиний не змовкає гам,
І в лісі гам, і шум у горах, -
Усе підспівує громам.
Це радісний настрій, веселощі звучать і в ос-танній — заключній строфі, де з'являється образ «пу-стотливої Геби» (у грецькій міфології богиня юності, донька верховного божества — Зевса), котра «гро-мокипучий кубок з неба на землю зі сміхом розли-ла».
Незважаючи на детальний предметний опис гро-зи (грім, пил, дощ, потік води), головним у вірші є не образ грози, а образ-почуття, той настрій, який викликає вона у серці ліричного героя. Вірш написа-ний романтичним творчим методом: уособлення при-роди («грім грає», «гримить голосисте», природа «підспівує»), велично-поетичне порівняння («крап-лин прозорчасте намисто на сонці золотом горить»), використання античних образів (Геба, Зевс та ін.).
Вірш витончений і за своєю формою, і за своїм змістом. Знаючи його, часом повторюєш про себе, а зустрічаючи першу весняну грозу, відчуваєш радіс-но-оптимістичний настрій, який передає нам через століття великий майстер поетичного слова.
Використана література
Захаркин А.Ф. Русские позтн второй половини XIX в. М., 1975.
Касаткина В.Н. Позтическое мировоззрейие Ф.Й.Тютчева: Саратовский ун-т, 1969.
Кожинов В. Ф.И.Тютчев. М., 1988.
Пигарев К.А. Ф.И.Тютчев й его время. М., 1978.
Чагин Г. Тютчев в Москве. М., 1984.
Н.Г. МАРЧЕНКО, кандидат філологічних наук, Ю.М. МАСЕЛЬСЬКА, асистент Полтава