Значна частина її поетичної творчості “становить своєрідну історію жіночого серця” ( 1 , 19 ). Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживань пронизують всю поетичну спадщину Дніпрової Чайки.

У її віршах знаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію “чоловік – жінка”. Ці дві художньо-статеві іпостасі часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх як етичну й психологічну опозицію. Між ними точиться  внутрішня, невидима, проте надзвичайно напружена боротьба.   

О дужий! Як же ти погірдливо підвівсь,

Ти думаєш – зборов, то ти уже і правий?

Радієш, що зломив того, хто й сам хиливсь?

Пишаєш, що здобув в борні нерівній слави?           

Стривай-бо, не радій: що мало розцвісти           

І рясно уквітчать чоло твоє квітками,           

Шипшиною тобі постелеться в путі           

І в тіло те ввіп’ється колючками!

Здивуєшся тоді, як сталося таке:

Мізерне зіллячко та велетня спиняє?

Так знай же, що й плохе, і кволе, і хибке

В образі лютої отрути добирає!    

(“О дужий! Як же ти погірдливо підвівсь…”)  

У поезіях Дніпрової Чайки спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художня антиномія “чоловік – жінка” набувала у її інтерпретації неабиякої психологічної загостреності. Зрозуміло, що  письменниця перебувала на боці жіноцтва й дивилися на проблему “він – вона” крізь призму суто жіночого погляду. В її поетичній інтерпретації чоловік часто постає тим, хто підкорює, а жінка – тією, хто звільнюється.

Дніпрову Чайку хвилювало питання щодо соціальних можливостей жінки, жіночого права на внутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтву треба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального до загальносуспільного. На межі ХIХ – ХХ століть активно визрівав український фемінізм.

Дніпрова Чайка – поетка гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона з надзвичайною щирістю передавала й описувала життя жіночих почуттів. Мотив кохання є одним з домінантних у її ліричній творчості. Любов у її віршах художньо осмислено як спільність щастя й болю.

Щастя є миттєвим, стрімким, урочистим і пафосним. Воно спалахує палкими й пристрасними почуттями. Воно, як правило, швидко згоряє, залишаючи в серці невгамовний біль, який не тільки впливає на свідомість ліричної героїні, але й спроможний трагічно відбитися на її вчинках.

Мотив кохання в інтимній ліриці Дніпрової Чайки розгортається напруженим емоційним сюжетом почуттів і стосунків. Щастя й біль – ці два поняття, внутрішні стани – не просто переплетені у її поезіях: вони постійно поруч, разом, вони як одне ціле, як радісно-трагічне ціле, що незмінно супроводжує дівочу й жіночу долю, свідомість. Характерними для поетки є рядки з таким інтонуванням: 

Милий ізрадив, покинув кохану, –

Сохне і в’яне вона…

Літо минуло, і в осінь погану

Перевернулась весела весна.

Верби обсипались, зляканий місяць

Вид свій за хмару сховав,

Згасли зірки, з сорома соловейко

Десь на чужині без вісті пропав...

Люди недобрі – не в їх сиротині

Ради в нещасті прохать:

Ще насміються! І лине дівчина

В плавню до річки поради шукать.

Річка-порадниця хвилею грає,

Слухає дівка її

Влесливі речі – і от зрозуміла –

І простягла їй обійми свої:

“Річко, сестрице, прийми ж моє горе,

Бо не під силу тяжке!..

На моє тіло, неси його в море,

Душу ж… О господи, що ж це таке?!.”                                                                                 (“Мати”) 

У цьому вірші Дніпрова Чайка розповідає історію молодої жінки, яку “милий ізрадив, покинув” з майбутньою дитиною. Письменниця детально змальовує душевний стан своєї героїні, глибоку розпуку й безнадію, що охопили її.

Важливою рисою цієї поезії є психологічна зміна, що відбувається з молодою героїнею. На початку твору це зневірена, розчавлена натура, яка шукає самогубства “між верболозів старих” та “хвиль говірких”. Поетка показує, як у свідомості молодої матері народжується протест проти власних настроїв відчаю та самогубства. Письменниця акцентує увагу на тому, що її героїня віднаходить у собі сили подолати розпуку й жити заради майбутньої дитини, незважаючи на жодні моральні забобони.

Поетичну новелу “Мати” Дніпрова Чайка завершує рішучим, вольовим висновком своєї героїні та стислим психологічним фіналом, що зображують її нову моральну якість – упевненість у благородстві й материнській мудрості власного рішення. В останніх рядках підкреслюється, що й сама природа “світом” й “поштивістю” підтримала красу її вчинку:  

“... Геть же од річки! Для тебе, дитинко,

Жити повинна я, жить, не вмирать!

Хай же знущаються люди лукаві,

Хай я і мук натерплюсь:

Перед тобою, дитино, я права

І перед богом гріха не боюсь”.  

Пізно од річки не дівчина хибка, –

Твердая мати ішла,

В серці гарячім великую силу

Миру назустріч, як прапор, несла.

Йшла вона – місяць облив її світом,

Вітер поштиво затих,

Мов засоромлена, тихо плескала

Хижа ріка в верболозах німих.                                                    

Своєрідність інтимних інтонацій Дніпрової Чайки виражається в тому, що кохання   зображено у них як важку працю душі й серця. Велике кохання – це добровільне наближення до свідомого страждання, страждання в ім’я самого кохання. Приреченість на страждання зумовлена широкою і суперечливою амплітудою почуттів, що охоплюють жіноче серце. Лірична героїня не боїться болю, її у пристрасних почуттях не зупиняє те, що “А з-поза долі // Лине недоля, // Лине, грозою лякає”. Вона прагне повністю віддатися всім драматично-щасливим поворотам інтимних почуттів. Біль і страждання для неї є зворотнім аспектом щастя в любові.

В інтимній поезії Дніпрової Чайки часто поєднуються образи-антитези – “веселощі” й “сльози”, “сонце” й “гроза”, “небо блакитне” й “хмара”, “спів” і “стогін”, “сміх” і “плач”. У вірші “Люди казали…” внутрішній стан ліричної героїні, заснований на контрастах, передано такими експресивними рядками:  

…Висушу сльози я щастям.         

Смійтеся, люди:          

Добре в коханні,          

Гірко і щасно!  

Смійтеся – плакать не буду!  

Звучать у поезіях Дніпрової Чайки і ноти безмежного щастя в коханні, осяяності світлом, силою, безмежністю любові, для якої не може існувати перешкод. Щасливе кохання – це велична пісня серця у творах письменниці. Вона з романтичною захопленістю передає мелодику й ніжну пафосність кохання,