О моя надіє – золотії крила,

А орлине око – серце молоде,

Небо неомірне – молодая сила,

А кохання щире – сонечко святе!

На крильцях надії підіймусь високо,

Сила допоможе крила розгорнуть,

І тоді здолаю, як орлиним оком,

Серцем прояснілим мир весь озирнуть.

А кохання в серці сонечком засяє,

І тоді обійми я розкрию всім

І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,

Скільки в серці маю, подарую їм.                 

(“О моя надіє – золотії крила…”)  

Лірична героїня Дніпрової Чайки є надзвичайно безпосередньою в своїх переживаннях і почуттях. Вона вся неприхована від людського зору, вся відкрита йому. І у своїх відчайдушних стремліннях до суспільного самоствердження, і у своїй любові, і у своїх стражданнях. Вона така, яка є, – наївна і романтична, мрійлива і невпевнена, енергійна і втомлена, розчавлена і сильна. У неї немає нічого потаємного, немає “другого плану” або важко вловимого підтексту.

Лірична героїня вся – у констрастних станах і настроях. Вона переживає сум і піднесення, віру і розпуку, радість і зневіру. Вона закохується, любить, засуджує. Вона відстоює себе й свої духовні ідеали. Вона безмежно щира й відверта наодинці з собою. Вона живе неспокоєм і надією, карається і сподівається на нове. Вона рветься до світлого, окриленого, суспільно вагомого буття, зневірюється в тенетах сірої буденності й знову прагне кращого.

У поезії “Зірка” передається картина важкого, безпросвітного життя. Вона створюється образами “мряки”, “хуґи”, “тучі”, “лютого морозу”, “зів’ялих квітів”, змалюванням того, що “Темно, сумно, страшно в полі, // Немає дороги, // Незнайоме поле голе, // Потомились ноги”. Це життя відбивається й на самопочутті ліричної героїні, яка теж вбирає в свою душу темні фарби, важкі настрої. Проте вона у котрий вже раз намагається їх перебороти і вистояти, з тим, щоб допомогти вистояти й іншим. Метафорою життя виступає для неї образ “зірки”, “зіроньки”. Наприкінці свого монологу, подолавши тягар розпуки, лірична героїня висловлює світлотворчі бажання:        

Поки жива, все одного       

Я бажати буду:       

Тої зірки, того світу       

Повік не забуду!

Одного ще тільки в зірки

Щиро б я просила:

Трошки світу, щоб я й другим

Колись посвітила…                               

(“Зірка”) 

Поезіям Дніпрової Чайки властивий драматичний сюжет,  що будується на внутрішньому конфлікті ліричної героїні з навколишнім оточенням. Зовнішнє середовище являє собою реальну й потенційну загрозу для неї. Воно часто зображується в похмурих, важких, тривожних тонах. Воно несе небезпеку для психологічного стану й со-ціальних перспектив ліричної героїні. Оточуюче середовище (у вигляді природних образів-алегорій, зрадливих коханих, несприятливих обставин, напружених духовних перипетій, родинних колізій) тисне на свідомість ліричної героїні, намагається зламати її, підкорити своїй владі, своєму плину подій.

Цей духовний конфлікт концентровано розгортається у поезіях “Негода”, “Мури”, “Як не хочеться жить…”, “Як темно знов, як сумно знов!..”, “Хай хмари по небові ходять…”, “І небо похмуре, і сонця немає…” тощо. У них життя осмислено як важке випробування, і лірична героїня щиросердо сповідується:  

Умерти я права не маю,

А жити охоти нема,

І ось – поміж людьми блукаю

З нудьгою, мов тая тума…                                     

(“Мури”)  

У певні хвилини драматичний душевний стан ліричної героїні поезій Дніпрової Чайки посилюється. Вона відчуває свою безмежну самітність, на якусь мить життя втрачає для неї смисл, губляться будь-які життєві орієнтири. Є лише безвихідь і нудьга. Героїня у крайній розпачі. Її душа відчуває  лише символи духовної кризи. 

Одна… в темряві… без мети…

І світло гасне, не палає…             

(“Як темно знов, як сумно знов!..”) 

Розмірковуючи над трагізмом долі людської душі, поетка проводить образні паралелі з окремими явищами природи, що стає приводом для образно-психологічних узагальнень:  

І в людях теж бува посуха:

Все мертвим сном неначе спить,

Забитого в кайдани духа

Ніхто не може розбудить.

І мовчки гинуть людські сили,

Надія гасне, віра схне,

І димом, смородом могили

На молодії душі тхне.                                     

(“Посуха”)  

Лірична героїня вбачає свою мету в тому, щоб не здаватися й протистояти навколишньому середовищу. Основні її душевні зусилля спрямовуються на протидію різноманітним життєвим негараздам і негативам. Героїня поезій Дніпрової Чайки перебуває у невпинній боротьбі за себе. Вона захищається, не скоряється й при цьому прагне бути щасливою. Їй не завжди вистачає внутрішніх сил, але вона намагається їх відшукувати і, неначе щит, виставляти для опору виявам недолі.  

Одне лиш треба: йти та йти,

Поки доплентаєш до краю…

Та все іти! Та тільки йти!

Іти з порожніми руками,

У неосяянім куті,

Ненарожденними ділами,

В докорах умирать... Так ні!

Давайте іскорки ясної:

Ще трошки світла є на дні - 

Ще рано гаснути мені,

Іще не хочу я спокою!            

(“Як темно знов, як сумно знов!..”) 

Лірична героїня вірить у те, що вона не тільки в собі здолає слабкість, але й домопоже іншим. Бути діяльною, потрібною для тих, хто потребує підтримки, вірити в свої цілющі духовні сили  є складовою щастя для неї:  

І серце, до вінців налите,

Мені пророкує в цю мить,

Що можу я мертвих живити,

Що можу я чудо творить!                 

(“Хай хмари по небові ходять…”)  

Від природи лірична героїня не належить до сильних та владних натур. Вона романтична, безпосередня, дещо наївна, з м’якою та імпульсивною душею. Проте життя виховує у ній стікість, наполегливість і навіть нежіночу мужність. Драматизм її внутрішнього світу безпосередньо зумовлений мірою її душевної боротьби. Пафос ліричної творчості Дніпрової Чайки виражається у вірі, що людина спроможна бути сильнішою за різні обставини й що вона може активно впливати на свою долю.

Ще однією характерною рисою ліричної героїні є те, що вона постійно перебуває під тиском внутрішніх суперечностей і страждає від власної нереалізованості. Лірична героїня інтуїтивно відчуває свою непересічність, обдарованість власної натури. Вона прагне жити так, як мріє. І чим вищою, романтичнішою у своїй красі є мрія, тим глибшим є  розчарування від неможливості повністю цієї мрії досягти. І все одно в ній не вмирає надія. Надія для ліричної героїні (як і для Дніпрової Чайки) не тільки жіночого роду, але й жіночої вдачі, у яку попри усі негаразди вона продовжує вірити.

Якщо існує таке поняття і явище, як “жіноча поезія”, то в українській літературі її класично втілює творчість Дніпрової Чайки.

Її пейзажна лірика пройнята таврійськими реаліями