"Шекспір напевно драматизував би долю нещасливого Роберта Фалькона Скотта таким чином, що його загибель зумовили б, по-перше, його ж характер та честолюбство, небезпека негостинних регіонів, в яких він ризикував, відійшли б на другий план, крім того ревнощі і зрада серед членів експедиції також мали б свою частку в тому, що призвело до катастрофи; у Брехта експедиція зазнала б поразки через економічні обставини та класове мислення, бо англійське виховання завадило б Скоттові доручити свою долю полярним собакам, він змушений був би обрати більш пасуючих його положенню та значно дорожчих поні, що, в свою чергу, спонукало б його заощадити на купуванні спорядження (…)" [4,306].
За думкою Дюрренматта, драматургія Шекспіра витікає з історично оформленої "сили людини" і, дякуючи типам і імпульсам людського характеру, виникають мотиви (позитивні чи негативні), які мають перевагу над реальністю і керують дійством. Дюрренматт відкидає сенс театру Брехта, який полягає в тому, що автор орієнтується на здібність людини діяти історично обґрунтовано, навіть якщо розглядати її (людину) як комплексний результат суспільних і реакційних сил. Брехт бажає розтлумачити людську свідомість як відображення положення в суспільстві, що взагалі є діалектичним і об’єктивним [8,696].
Дюрренматт підсвідомо теж враховує це. Але як контраст пануючій концепції драматургії він подає свою модель. Автор намагається подивитися на запропоновану сценічну ситуацію очима людини ІІ половини ХХ століття, для якої більшість таїн стала розгадуватись за трафаретом, а зло тим і жахливе, що є банальним і звичним: "Можлива ще одна драматична ситуація, яка помилково замикає Скотта, коли він купує провізію для експедиції, в льосі й залишає його замерзати. Скотт, що потрапив до нескінченних глетчерів Антарктики, нездоланною дистанцією віддалений від будь-якої допомоги, (…) помирає трагічно, Скотт, який запертий в льосі через безглузду помилку, в центрі міста, лише декількома метрами віддалений від шосе, спочатку з надією стукає в зачинені двері, кричить, чекає, (…) потім гуркотить, репетує, метушиться та б’ється в двері, знову і знову, в той час як холод все тісніше обіймає його, (…) цей Скотт має ще жахливіший кінець (…), трагічна постать перетворюється на комічну, (…) саме доля зумовлює комізм цієї постаті : найгірший поворот, який може мати історія, є поворотом до комедії" [4,309].
"Історія лише тоді є домисленою до кінця, коли вона приймає найгірший поворот", – зазначається у "21 пункті до фізики" [ ,305]. "Найгірший поворот – непередбачуваний, він виникає завдяки випадку". Завданням мистецтва є відкриття в уявному хаосі випадковостей закономірностей життя. Драматург потребує випадку, як ефекту неочікуваності.
Драматургія може перехитрити глядача, підкоритися дійсності, але не може змусити її завмерти або повністю здолати. Глядач сам повинен усвідомити відповідальність, свою активність або байдужість. Політичному оптимізму Брехта, який вірив у перемогу розуму, Дюрренматт протиставляє свій незворушний скепсис.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛIТЕРАТУРИ:
1. Дюрренматт, Фридрих. Комедии. – М.: Искусство, 1969. – 504 с.
2. Седельник В. Бунтующий минотавр в лабиринте истории. Жизнь и смерть Фридриха Дюрренматта // Литературное обозрение. – 1991. – №12. – С.44-50.
3. Angermeyer, Hans. Zuschauer im Drama. Brecht, Dьrrenmatt, Handke.- Frankfurt/M. – 1971. – 157S.
4. Dьrrenmatt, Friedrich. Dramaturgisches und Kritisches // Theater- Schriften und Reden. – Zьrich: Die Arche, 1972. – 175S.
5. Dьrrenmatt, Friedrich. Sдtze ьber das Theater // Text+Kritik: Friedrich Dьrrenmatt.- Mьnchen, 1980. – N1. – S.1-18.
6. Dьrrenmatt, Friedrich. Stoffe 1-3.- Zьrich: Diogenes, 1981. – 257S.
7. Dьrrenmatt, Friedrich. Theaterprobleme.-Zьrich: Arche. – 1955. – S.205.
8. Mayer, Hans. Anmerkungen zum zeitgenossischen Theater. Dьrrenmatt und Brecht oder Die Zurьcknahme // Sinn und Form.- 1962. – N14. – S.667- 695.
9. Satiraki, Flora. Friedrich Dьrrenmatt als Kritiker seiner Zeit.- Frankfurt a. M.- Bern, 1983. – 138S.
10. Werner, Hans. Friedrich Dьrrenmatt. Der Moralist und die Komцdie // Wissenschaftliche Zeitschrift der Universitдt Halle – Wittemberg. – 1969. – N 18.- S.56-143.