боротьба, як писав Хейзінга, "регламентується обмежувальними правилами і, тим самим, вже завдяки обмежувальному порядку – має формальні ознаки гри, – говорить Хейзінга і далі зауважує, – Атональний момент виникає у ту хвилину, коли воюючі сторони починають розглядати одна одну в якості противників, а мету війни як праву справу". [12]
Противник заслуговує на повагу, якщо веде війну за правилами, будь то троянці у Гомера або афганець Камал у Кіплінга. Противники – туземці для автора "Казармених балад" – не істоти нижчої раси, а люди, які анітрохи не гірші за білих. Просто представники інших народів та інших культур грають у ту ж саму гру, але за іншими правилами.
У цьому плані своєрідним маніфестом стала "Балада про Схід і Захід":
О, Запад есть Запад, Восток есть Восток, и с мест они не сойдут,
Пока не предстанет Небо с Землей на Страшный
Господень суд.
Но нет Востока и Запада нет, что племя, родина, род,
Если сильный с сильным лицом к лицу у края земли встает? [13]
Балада має кільцеву композицію, рядки, наведені вище, повторюються в кінці твору. Весь він – немовби відповідь на питання, болюче і в той же час просте. Зіткнення двох ворогів – представників різних цивілізацій – Сходу (Камал) і Заходу (син полковника) змальовано не як протистояння цивілізації і дикунства, а як сутичку двох рівних противників, двох вовків із різних зграй:
Камал вцепился в него рукой и посмотрел в упор.
"Ни слова о псах, – промолвил он, – здесь волка с волком спор". [14]
Порівняння воїна з вовком сягає своїм корінням індоєвропейської міфології. Вовк – істота, наближена до бога. Так, у скандинавській міфології вовк співвідносився з ватажком бойової дружини або з богом війни. У останній якості вовк виступає і у давньогерманській традиції. Вовк супроводжує бога Одіна. До цієї групи архетипів належить і по-рівняння війська, військового загону з вовчою зграєю. У індійському епосі "Махабхарата" Біхам також представлений в образі воїна-вовка. Таким чином, у даному архетипі перехрещуються Схід і Захід, тобто Кіплінг поєднує у своєму вірші західну і східну традиції.
Можливо, архаїчні корені образної системи підказали Кіплінгу найбільш відповідний у цьому випадку жанр – баладу, яка є однією з найдавніших форм європейського
фольклору і літератури. Кіплінг цікавить нас насамперед як письменник, творчість якого неможливо віднести до жодного з сучасних йому літературних напрямів. Для нас не так важливо, про що він писав, яким було коло його тем – це зрозуміло та прозоро. Важливо, як він писав, як будував зв'язки з культурою своєї епохи і як саме його творчість стала об'єктом для подальшого наслідування.
Література і примітки:
1. Хейзинга Й. Homo Ludens- С. 10
2. Там само- С. 13
3. Там само. – С. 18
4. Там само. – С. 19
5. Там самоС.107-108
6. W.J.Lohman The Culture Shocks of Rudiyard Kipling N. Y. 1990 -p. 15.
7. Хайдеггер М. Разговор на просёлочной дороге М. 1991. С.20
8. Фуко Мішель. Правила поромови.-К., 1994. -С.21
9. Тайлор Э.Б Первобитная культура. -М.,1989 С. 12-13
10. Robin Gilmar. "Staiki & Co.": Revising the Code.// Kipling Cosidereng. -N.Y.,1989-p.l9-32.-p.l9
11. Хейзинга И. С. 141
12. ХейзингаИ.-С.107
13. Киплинг Р. Стихотворения /Poems. СПб 1994 С. 147.
14. Там само С. 153.