Любов Матильди почалася тому, що Жюльєн став аргументом у її боротьбі проти сучасного суспільства, проти помилкової цивілізації. Він був для неї порятунком від нудьги, від механічного салонного існування, новиною психологічного і філософського плану. Потім він став зразком нової культури, побудованої на іншому початок — природному, особистому і вільному, начебто навіть керівником у пошуках нового життя і мислення. Лицемірство його було відразу зрозуміле як лицемірство, як необхідність для того, щоб сховати справжнє, у моральному відношенні більш зроблене, але для сучасного суспільства неприйнятне світорозуміння. Матильда зрозуміла його як щось родинне, і ця духовна єдність викликала замилування, дійсну, природну, природну любов, що захопила її цілком. Ця любов була вільною. «У мене з Жюльєном,— міркувала Матильда, як завжди, наодинці із собою,— ніяких контрактів, ніяких нотаріусів, що випереджають міщанський обряд. Усі буде героїчним, усі буде надано випадку». А випадок тут розуміється як воля, можливість надходити так, як того вимагає думку, потребу душі, голос природи й істини, без придуманого суспільством насильства.

Вона потай пишається своєю любов'ю, тому що бачить у цьому героїзм: полюбити сина теслі, знайти в ньому щось гідне любові і зневажити думкою світла,— хто б міг зробити таке? І вона протиставляла Жюльєна своїм великосвітським шанувальникам і мучила їхніми образливими порівняннями.

Але це «боротьба із суспільством». Так само як навколишні її виховані люди, вона хоче завоювати увагу, зробити враження і, як це ні дивно, апелювати до думки великосвітської юрби. Оригінальність, який вона домагається явно і таємно, її вчинки, думки і пристрасті, що розпалюються при завоюванні «виняткової істоти, що нехтує всіх інших»,— усе це викликано опором суспільству, бажанням ризикувати, щоб відрізнитися від інших і піднятися до висот, яких нікому не досягти. І це, звичайно, диктат суспільства, а не вимога природи.

Ця любов до себе зв'язана з любов'ю до нього — спочатку беззвітної і не дуже ясної. Потім, після довгого болісного аналізу психології цієї незрозумілої і привабливої особистості, виникають сумніву,— може бути, це тільки удавання, для того щоб женитися на багатій маркізі? І, нарешті, начебто без великих основ, тріумфує впевненість у тім, що жити без нього неможливо, що щастя не в собі, а в ньому. Це перемога природного почуття, що пульсує в далекому, ворожому суспільстві. Погроза втратити усе, що було задумано, усі, чим вона пишалася, змусила Матильду мучитися і навіть, може бути, любити по-справжньому. Вона начебто зрозуміла, що в ньому її щастя. «Схильність» до Жюльєну нарешті восторжествувала над гордістю, «яка, з тих пір як вона себе пам'ятала, панувала в її серце безроздільно. Ця гордовита і холодна душа вперше була охоплена полум'яним почуттям».

Боротьба природи з цивілізацією, із протиприродною системою суспільних відносин начебто закінчується перемогою природних людських почуттів. Зникла спрага почестей і слави, розрахунки на торжество у світлі, що Матильда нехтує так само, як Жюльен. Перешкоди переборені. Для Матильди існує тільки любов-пристрасть, що прославляла книга про любов як єдине справді людське, природне почуття. Жюльєн звільнився від необхідності ховати від її пристрасть, що володіє їм.

Якщо любов Матильди дійшла до божевілля, то Жюльєн став розважливим і холодної. І коли Матильда, щоб врятувати його від можливого замаху на його життя, сказала: «Прощай! Біжи!», Жюльен нічого не зрозумів і був ображений: «Як це неминуче случається, що навіть у найкращі їхні хвилини ці люди завжди ухитряються чим-небудь зачепити мене!» Він дивився на неї холодним поглядом, і вона розплакалася, чого колись ніколи не бувало.

Одержавши величезні землі від маркіза, Жюльєн став честолюбцем, як говорить Стендаль. Він думав про сина, і в цьому також, мабуть, позначалася його нова пристрасть - честолюбство: це його створення, його спадкоємець, і це створить йому положення у світлі, а може бути, і в державі. Його «перемога» перетворила його в іншу людину. «роман мій зрештою завершився, і я зобов'язаний цим тільки самому собі. Я зумів змусити полюбити себе цю дивовижну гордячку,— думав він, поглядаючи на Матильду,— батько її не може жити без її, а вона без мене...» Душа його впивалася, він ледь відповідав на палку ніжність Матильди. Він був похмурий і мовчазний». І Матильда стала його боятися. «У її почуття до Жюльєну прокралося щось неясне, щось схоже на жах. Ця черства душа пізнала у своїй любові усе, що тільки доступно людській істоті, викоханому серед надмірностей цивілізації, якими захоплюється Париж».

Довідавшись, що його хочуть зробити незаконним сином якогось високопоставленого де Ла-Верне, Жюльєн став холодний і зарозумілий, тому що припустив, що він дійсно незаконний син великої людини. Він тільки і думав, що про славу і про свого сина. Коли він став лейтенантом полку і сподівався незабаром одержати чин полковника, він став пишатися тим, що раніше його дратувало. Він забув про справедливість, про природний борг і