2. «Література відлиги» в Росії

Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана «література відлиги» в Росії— це непідцензурні літературні твори, які виходи-ли за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX - початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від «срібного століття» російської літератури), відрізнялись воле-любним духом і піддавали безкомпромісній критиці не-гативні явища епохи сталінізму. Слово «відлига» щодо культурних і літературних процесів, які відбувались у цей період у СРСР, уперше вжив у 1954 р. письменник Ілля Еренбург, характеризуючи зміни, що наступили по смерті Сталіна в 1953 р. «Відлига» торкнулась більшою або меншою мірою всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років, у яку в цей час приходить ціле сузір'я талановитих поетів, їх називали «дітьми XX З'їзду», поколінням 60-х або просто шестидесятника-ми. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соко-лов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.

Євтушенко писав про А.Вознесенського (нар. в 1933 р.), що той «увірвався в поезію, на відміну від багатьох з нас, відразу - з блискавичністю феєрверку». З перших своїх поетичних збірок «Парабола» (1960) і «Мозаїка» (1960) Вознесенський намагається ствер-дити активну громадянську позицію, пов'язану з без-компромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пронизані і його наступні збірки - «Сорок ліричних відступів з поеми «Трикутна груша» (1962) і «Антисвіти» (1964). У творах 70-80-х років Вознесенський звер-тається до злободенних соціально-політичних проб-лем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої і войовничої громадянської позиції (збірки «Ахіллесове серце», 1966; «Тінь звука», 1970; «Випусти птаха», 1974; «Вітражних справ майстер», 1976; «Спокуса», 1978; поема «Рів», 1986). У творчому доробку поета є й вірш, присвячений Т.Шевченку («Крізь стрій»). Поезія Вознесенського характери-зується метафоричністю та експресивністю, словес-ною новизною, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення.

Дослідник творчості Є. Євтушенка (нар. в 1933 р.) писав про нього: «Як поет, він народжений суспільною ситуацією середини 50-х років. Від цього часу і назавж-ди у його творчість увійдуть публіцистичні, суспіль-но-політичні мотиви. Він буде постійно претендувати на роль виразника справедливих народних уявлень про демократію...» (Є.Сидоров).

Євтушенко ввійшов у поезію численними збірками: «Розвідники прийдешнього» (1952), «Шосе Ен-тузіастів» (1956), «Яблуко» (1960), «Ідуть білі сніги» (1969), «Співаюча дамба» (1972), «Зварювання вибу-хом» (1980), «Майже насамкінець» (1985), поемами «Станція «Зима» (1956), «Казанський університет» (1970), «Мама і нейтронна бомба» (1982), «Фуку» (1985). Поезія Євтушенка, як узагальнює її змістовну суть Є.Сидоров, - «заримована кардіограма серце-биття країни, інколи містифікована неточністю поетич-ного інструмента, не завжди суб'єктивно чесна, щира. Його вірші, буває, втрачають у гармонії, цілісності, ес-тетичній вишуканості, але часто виграють в актуаль-ності, злободенності, атакуючи навально, з ходу». Сам поет також підкреслював, що одним з головних зав-дань сучасної поезії є її високе громадянське покли-кання. Євтушенку належить знаменитий вислів: «Поет в Росії більше, ніж поет». Критики виділяють такі харак-терні риси поетики Євтушенка, як використання де-талі, афористичність, дидактичність і риторичність. Євтушенко - майстер асонансної рими (побудованої на співзвуччі наголошених голосних звуків), яку часто називають «євтушенківською». їх особливо багато у вірші «Бузок» (1957): «за полночь - за плечи»; «неистинно - из дому»; грусть - грубость» і т.д.

Неординарним і цікавим явищем у поезії 60-70-х років стала також так звана авторська (або бардівська, як її ще називають) пісня, її найвищі досягнення цього періоду пов'язують з іменами Булата Окуджави та Во-лодимира Висоцького.

Булат Окуджава (1924-1997) увійшов у пісенну поезію як тонкий лірик, заглиблений у природу людсь-ких почуттів, співець Арбата. Його піснями, які тиражу-валися через магнітофонні записи, захоплювалась уся країна, а його перу належать збірки «Лірика» (1956), «Острови» (1959), «Веселий барабанщик» (1964), «Бе-резень великодушний» (1967), «Арбат, мій Арбат» (1976). У своїх піснях Окуджава звертався до різноманітної тематики, але найбільше — до теми кохання, природи, взаємин людей, філософських проблем їх-нього буття.

Володимир Висоцький (1938-1980) прожив ко-ротке, але надзвичайно яскраве, сповнене глибокого духовного змісту життя. Він написав близько 600 пісень, зіграв велику кількість ролей у кіно та театрі. За життя Висоцького не друкували, але більшу частину його пісень уся країна знала напам'ять. Основні теми його пісень - тема кохання, війни, справжньої чо-ловічої дружби, поведінки людини в екстремальних умовах, тема іронічної критики моральних та соціаль-них недоліків сучасного суспільства.

3. Латиноамериканська проза XX ст.

Ще один яскравий феномен літературного розвит-ку XX ст., що визрів поза межами західного світу, дослідники пов'язують із розквітом приблизно з 30-40-х років латиноамериканської прози, яку представляють кубинець Алехо Карпентьєр, гватема-лець Мігель Анхель Астуріас, мексиканці Хуан Рульфо та Карлос Фуентес, бразилець Жоан Гімераенс Роза, парагваєць Аугусто Роа Бастос, аргентинці Хуліо Кор-тасар та Хорхе Луїс Борхес, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес, перуанець Маріо Варгас Льоса та інші. Для позначення художньої своєрідності латиноамери-канського роману використовують термін «магічний реалізм», під яким розуміють такий художній метод або напрям, що, на відміну від традиційного реалізму, поєднує достовірність і об'єктивність зображення з елементами чудодійності, міфу, фантастики.

Латиноамериканський роман -