Колись, сімнадцять років тому, у порту Санта Крус, він покохав юну Ельвіру, що була заручена з Бароном. Він викрав її та відніс до каюти... Раптово дізнавшись тепер, що вона є володаркою тутешнього замку і має дочку, яка не дуже схожа на барона, Пелегрін вирішує побачитися з нею. Скориставшись негодою, він про-ник у замок, до якого нікого не впускають, «хіба що орендаторів по святах, коли ті з'являються зі своїми підношеннями». Він привносить у рутину замку свіжий струмінь, романтичний світ пригод і небезпек. Пе-легрін «сидить на столі зі своєю гітарою і розповідає всякі Історії про племена, що ходять голими, ніколи не бачили снігу і не знають ні страху, ні турбот, ні зубного болю... Каже, є такі. І ще є гори, які плюють в небо сіркою, димом і розжареним камінням. Він сам це ба-чив. А ще є риби, які можуть літати... а ще, каже, сонце, якщо дивитись на нього з морського дна крізь .воду, здається блискучими уламками зеленого скла».

Наприкінці п'єси Пелегрін помирає. Ельвіра ж усвідомлює, що вони всі ці 17 років грали із чоловіком «маленьку комедію» («вони не знають, про що говори-ти, - так довго вже триває їх шлюб»), «Ми могли люби-ти одне одного, - говорить вона, - тепер я бачу - жит-тя зовсім не таке, кохання більше, ніж я думала, вірність - глибше, їй нема чого боятися наших снів, нам не потрібно ховати тугу, на потрібно брехати».

Отже, «небезпечне», «страшне» життя протистав-ляється похмурому, буденному існуванню, що сковує людину, позбавляє її свободи. Цей конфлікт був особ-ливо актуальним для європейського життя середини 1940-х років, Як зазначає Б. Лембрікова, «весь досвід тих років говорив, що дійсність надає людині лише дві можливості: понуре буття або авантюру війни. «Війна як єдина пригода нашого століття» - таке історичне тло, на якому розгортається драма мешканців умовно-го замку. А хіба не використовували цей самий без-принципний воєнний авантюризм фашисти для оброб-ки умів підростаючого покоління, втягнутого ними у найтяжчі злочини проти людства».

П'єса Фріша сповнена символіки. Символічним є образ замку, що своєю недоступністю нагадує замок з роману Ф. Кафки, а також вказує на відірваність його мешканців від справжнього життя. Символічними є протиставлення холодної погоди навколо похмурого замку (сім днів поспіль іде сніг) і спеки у краях, що в них жив Пелегрін, де немає зими. Символічною є і остання умовна сцена смерті Пелегріна. Його оточує десять постатей, що символізують як його минуле (матір, що померла, давши йому життя, жінки, котрих він зустрічав і любив), так і майбутнє (остання постать го-ворить: «Я твоя плоть, твоя дитина, Віола, якій судило-ся все узнати знову і все знову розпочати»).

Фрідріх Дюрренматт (1921-1990) відомий своїми п'єсами «Бо сказано...» (1947), «Сліпий» (1947), «Ромул Великий» (1948), «Шлюб пана Міссісіпі» (1950), «Ангел приходить у Вавилон» (1953), «Геркулес та Авгієві конюшні» (1954), «Граємо Стріндберга» (1955), «Гостина старої дами» (1956), «Аварія» (1956), «Франк V», (1959), «Фізики» (1962), «Метеор» (1966), «Портрет однієї планети» (1970), «Відстрочка» (1977).

Дюрренматт зауважив одного разу, що «парадокс - феномен сьогоднішнього мислення. Сьогоднішня драматургія - драматургія парадоксів». Це визначення цілком можна застосувати і до його власних п'єс. У них парадокс - не просто дотепна гра, а засіб наблизитися до болючих проблем сучасної епохи. «У парадоксаль-ному, - відзначав швейцарський драматург, - вияв-ляється дійсність».

Дюрренматт писав комедії. Він вважав, що лише цей драматичний жанр можливий у театрі XX сторіччя («сьогодні нам личить тільки комедія»), обґрунтовуючи неможливість створення трагедії в сучасній літературі відсутністю справді трагічного героя («розклад нашого століття, що танцює останній танець білої раси, не знає ні винних, ні відповідальних»). Але Дюрренматтові ко-медії трагічні, вони наближаються до жанру трагікомедії чи трагіфарсу. Недаремно він говорив, що ко-медія - це «своєрідна форма вираження відчаю».

Найвідомішою п'єсою Дюрренматта є «Гостина старої дами». Прикметне, що автор визначив її жанр як «трагічну комедію». Основу її змісту складає гріхо-падіння мешканців вигаданого провінційного містеч-ка Гюллен. Сюди, до свого рідного міста, після соро-ка років відсутності прибуває «стара дама» Клер Цаханасян, найзаможніша жінка світу. Вона має мету реалізувати план помсти. Колись вона, юна Клер Вешер, дочка бідного каменяра, і молодий Альфред Ілль кохали одне одного. Вона чекала від нього дити-ну. Але любов була розчавлена: Альфред одружився з іншою - дочкою заможного крамаря. Дитина по-мерла через рік у притулку, а Клер стала проститут-кою. В будинку розпусти вона зустріла старого банкіра Цаханасяна, який одружився з нею. По його смерті Клер успадкувала величезні кошти і стала справжньою володаркою світу. І ось, прибувши в Гюллен, вона пропонує мешканцям міста, - занедба-ного міста, де все майно давно закладено, де єдиний завод багато років простоює, а повз вокзал, не зупи-няючись, мчать потяги, - мільярд за ... вбивство Альфреда Ілля.

Ця жахлива пропозиція викликає обурення у гюлленців. «Ми поки ще живемо в Європі, - говорить мер. - Ми ще не стали язичниками... Ми краще житимемо бідними, ніж заплямованими кров'ю», і кожен городя-нин спочатку проявляє благородні пориви... Але посту-пово один з мешканців Гюллена з'являється у нових жовтих черевиках, другий палить дорогу сигару, а ставлення до Альфреда