Реферат
Тема: Тема незнищеності історичної памяті народу в романі “Диво”, органічне поєднання різних часових та соціальних шарів.
Як твердять літературознавці, “Диво” можна вважати першою частиною триптиху про Київську Русь, до якого входять ще ”Первоміст” та “Смерть у Києві”. Підкреслимо: триптиху, а не трилогії, оскільки трилогія повязана задумом, сюжетом, персонажами, а триптих лише ідейним змістом. Серед названих романів «Диво» займає місце особливе. Це на мою думку, - найкращий, найсильніший, композиційно найвдаліший твір Загребельного про княжі часи.
Задум створити історичне полотно виник під час роботи автора над романом «День для прийдешнього». Письменникм захотів вклинити в цей твір кілька розділів про Київ у часи Русі, щоб передати одвічні перегуки минулого, сьогоднішнього і майбутнього. Він перечитав усе, що стосувалося Софії Київської, навіть дещо написав на основі прочитаного, але використати матеріал не зміг, бо розділи про Київську Русь руйнували єдність часу і дії в даному творі. Зате зявився роман «Диво» – експериментальний, неймовірний щодо композицій твір, у якому було охоплено величезний часовий проміжок. Принцип звязку часів та епох дозволив показати життя героїв у трьох вимірах: у далекому минулому(11століття), близькому минулому(40-ві роки 20століття) та умовному теперішьому(70-ті роки 20 століття).
У романі вдало поєднанні три часові періоди: сива давнина, фашистська навала, сучасність. Обєднуючим центром цих часових періодів став Софійський собор – символ незламності духу народного, незнищеності його історії, великої словянської культури. Геніальні люди споруджували цю архітектурну памятку. В мозайках, в фресках втілене духовне багацтво прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а житеме вічно в їх творіннях, “і диво це не скінчиться ніколи, не переведеться “.
З трьох часових пластів найцікавішим є пласт Київської Русі. Фактично лише він дає змогу визначати жанр усього твору як концептуально-історичний роман, адже в ньому подано широку картину побутового і державного життя Київської Русі, версію побудови авторства Софії Київської, діють історичні герої.
Свята Софія Київська… Головний собор Київської держави. До нині сяє він золотом своїх бань, чарує людей своєю величчу і красою. Храм ніби розповідає про джерела нашої духовності: хто ми такі і звідки, якими були наші пращури – творці його.
Образ Софії Київської постає пред нами у всій соїй величі з сторінок історичного роману Павла Загребельго “Диво” Прекрасний храм святої Софії – це диво з див, велична памятка талановитості нашого народу.
Письменник відобразив у романі три переломні епохи в історії Украіни – 11століття, коли Київська держава досягла найбільшої могутньості, Другу стітому війну і шістдесяті роки 20ст. Обєднуючим центром цих періодів виступає образ Софійського собору.
Більша частина роману присвячена сивій давнині. Тут розповідається про побудову храму його і його творця – народного художника і будівничого Сивоока. Це він задумав і побудував цю видатну споруду, вклав у неї свою душу, своє серце, все своє життя. І хоч образ Сивоока створений авторською уявою, саме таким обдарованим від природи митцем, мислителем, вічним шукачем істини повинен бути творець Софії.
Сивоок вийшов з народних низів, з глибини пуші, і дитячі враження від навколишнього світу, здатність захоплюватись всім прекрасним, передані йому дідом Родимом, стали витоками його мистецького світосприйняття. Первісні барви чудернацьких словянських богів глибоко запали в його душу, і коли хлопець в перше побачив в Києві церкву Богородиці, то відчув, що розуміє дивний свій барв, який він носив у собі. Те ж саме захоплення від краси оволодіває Сивооком у язичницькому храмі древлянського міста Радогость. Познайомившись з тіткою Звениславою, він навчається у неї пізнавати душу барв, бо барви, як і люди, бувають різні. Вони можуть передавати найтонші відтінки людський почувань, створювати настрій.
Тридцять років шукав Сивоок істину і майстерність, був у Болгарії, Константинополі, на острові Пелагос, вчився у свого народу чужих мистецтва зодчиства і малювання. Вернувшись до рідного краю, Сивоок задумав спорудити такий храм, який би обезсмертив землю руську, відкрив світому високу духовність її народу. Це мало бути щось велике і незвичайне, бо в уяві митця собор мислився як образ рідної землі. Добре знаючи візантійські канони будівництва, Сивоок творив своє мистецтво, включаючи в нього животворні руські народні уявлення про прекрасне, народні мотиви і барви. Митець не просто творив, а споруджував пам’ятник своєму народові, своїй землі. І люди розумі великого майстра, віддавали все для прекрасної споруди: і тяжко зароблені гривні, і десяток яєць, і свою працю.
Виростало диво – храм небаченої величі та краси, мистецькій витвір людської фантазії і людських рук. “Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його“, - пише Загребельний. Собор не нагадував візантійські церкви, бо не було в ньому простоти і суворості, а було “щось буйне – рожеве, приховано-поганське”, як в тих деревяних язичницьських святинях, що палили і знищували по всій Русі. Цей храм став пам’яткою того часу, коли Київська Русь і народ руський явив світові велич своєї сили, але і велич духу.
Образ Софії Київської – це символ духовного надбання українського народу, зразок прекрасного давнього мистецтва русичів, що включало в себе тисячолітню історію наших предків. Автор роману образом обдарованого художника Сивоока переконливо доводить, що не тільки з християнством була пов’язана культура Київської Русі, але і з давніми язичницькими словянськими віруваннями. Язицницька релігія, мистецтво, храми, обряди нищились, але
