М. Зеров володів дивовижною здатністю поєднувати заземлену конкретику своїх описів із філософської глибини узагальненнями. У його поетичному мікросвіті водночас вміщається макростів тисячолітньої культури. Можна лише подивуватися, з якою невимушеною природністю співіснують думки (“Сагою дивною, без демена й весла, Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій”). Душа поета повно вбирає в себе те, що для іншого не більше, ніж знак минулого. Навіть звичайнісінькі дороги в закурених полтавських полях для чутливої душі відкривають магічний зв’язок часів і поколінь, нерозтрачуваний потенціал людської спільності:

Я знаю їх – мов спомин ранніх літ,

Мов Гоголя невитравлений світ,

Мов співи давнини повноголосі.

У балки пливучи з розмитих круч,

В моїх душах відрипуються й досі

Тягучі ритми опішнянських “куч”.

Досі ми переважно вели мову про вірші різних років, де фокусувалася ця одна з центральних ідей творчості Миколи Зерова. Проте, звісно, еволюцію його як поета можна визначити й у часі. Тож 1924 року вийшла його книжка “Камена”, куди автор включив 19 оригінальних віршів. І відразу стало очевидним, що українській літературі відкрився великий майстер.

“Камену” Микола Зеров упорядкував дуже старанно. І навіть не вмістив у першу книжку всіх своїх уже написаних на той час поезій. Збірка складається з трьох розділів – “Самотній мед”, куди, крім чотирьох перекладів з Ередіа та одного з Буніна, увійшли одинадцять сонетів Зерова; “Media in barbara”*, що вміщує в собі вісім оригінальних александрійських віршів; “Римляни”, розділ перекладів з Вергілія, Горація, Тубулла, Овідія та Марціала.

Ще в “Камені” він умістив два александрійських вірші “Овідій” і “Безсмертя”, де доля поета-вигнанця роковою проекцією накладалася на власні тогочасні роздуми автора. Просторово-чосова інтенсивність переживань Миколи Зерова втягувала в його поетичний космос всі близькі йому за духом здобутки людства. Мабуть, існує перегук світовідчувань й через тисячоліття – що ми виразно бачимо на прикладі ірраціональної єдності душевних струмів Овідія і Зерова. На засланні Микола Зеров не раз згадує долю давньоримського поета і, безперечно, порівнює її зі своєю. Думаю, він уже впевнився і в тому, що його життєве призначення також не виявиться марним і підвладним забуттю. На соловках фактично довилося проживати те, що поетичною магмою вилилося в тверді рядки “Овідія” ще на початку 20-х років:

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;

Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,

Ні виноградників, ні золочених нив.

А там морози знов і небо в сивій ризі.

І от риплять вози, копита б’ють по кризі,

Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,

І бранців лавами вигонить за Дунай.

… “Камена”, власне – її оригнальна частина, перевершила, безперечно, всі сподівання М. Зерова. І хоча він продовжує себе називати “бібліофагом” і щиро дивуватися, чим приваблюють читача його “скупі слова”, та впевненість у своїх силах дедалі більше оволодіває ним. Попри вульгарні випади скороспілої на судження критики, “Камена” дістала схвалення людей, думку яких автор високо цінував. О. Білецький у своїй рецензії відзначив: “В усіх трьох частинах – дух класичного спокою, висока майстерність вірша, добірна мова і все це без всякої манерності, навпаки – надихане прекрасною простотою”. М. Хвильовий відгукнувся на надіслану книжку: “Вашу “Камену” одержав; дуже дякую. Дуже мені подобається розділ оригінальних віршів. Цікаво та, що коли в особі Рильського неокласика найшла свій розмах, то в Вашій особі втілено загиблення. Не погоджуючись з трактовкою деяких тем, я все ж страшенно шкодую, що Ви так моло пишете оригінальних віршів”.

А в тому ж 1930 році М. Зеров написав черговий томик своїх поезій під прикметною назвою “Друга Камена” і подарував його своєму московському приятелеві, сонцелюбові, як він називав його згодом – професорові, членові-кореспонденту АПН СРСР Геннадію Євгеновичу Жураківському. Трохи раніше

інший варіант “Другої Камени” був подарований М. Рильському. А в 1934 році поет підготував друге видання “Камени” для друку, яке так і не побачило світу. Згодом саме рукопис цієї книги ліг в основу “Вибраного” (1966), хоча деякі

поезії, зокрема – “Так як нам жить хвилиною легкою”, “Цегляний цоколь і залізні грати”, не змогли пробитися до друкарського верстата навіть під час хрущовської “відлиги”, яка, правда, вже змінювалась ожеледицею.

Коли поглянути на весь віршовий доробок Миколи Зерова, то його поезія легко ділиться на цикли (Крим, Одіссея, Київ, “астрономічні” та “архітектурні” сонети, поетичні інтерпретації художніх творів, літературні суперечки, історичні постаті і т. д.). розширюючи коло своїх поетичних візій, Микола Зеров постійно продовжував тематичні лінії, які накреслив уже на початку літературної діяльності.

Він глибоко й широко розумів дійсність. Для нього традиція, неперервна нитка зв’язку історичних епох були такими ж складовими частинами його епохи, як революція, громадянська війна, НЕП, голод, будівництво майбуття. Але й це ще не все. Зеров-літературознавець, Зеров-культуролог мав виважену концепцію розвитку культури – в світовому маштабі. Він визнавав певну автономність духовної еволюції людства, намагався дослідити її закони, взаємовпливи різних течій, традицій. Він бачив внутрішню рівновагу і самозбалансованість цієї сфери дійсності й розумів, що її збагачення полягає в урізноманітненні, але через дотримання традицій. Нічого не з’являється випадково в космосі людського духу, все має свої причини і наслідки, висхідні й спадаючі лінії. Передуючи приміткам до розділу “Римляни”, він у “Камені” зі справдешньою зацікавленістю в розвитку радянської літератури писав про необхідність молодим поетам учитися в класиків поважному ставленню до техніки слова. Зеров точно спостеріг сиптоми хвороби, що згодом масово поширилася в нашому письменстві – провінційна