Ах, це була необачність заснулого, — він
спав, але марив, він був у сновидній гарячці.
Він, той Новий, той Тривожний, обплутаний був
довгими вусиками внутрішніх явищ,
оплетених візерунками, що гнітили зростанням
форм своїх буйних, по-звірячому жадливих.
Він їм піддався. Він полюбив,
полюбив своє внутрішнє я, його нетрища дикі,
отой праліс в собі, де на купах трухлини глухої
серце його променисто-зелене стояло.
Він полюбив це, але геть покинув і рушив
від коріння свого до дужого праджерела,
де маленьке його народження вже відбулося*.

* Пер. М. Бажана

Поет подає картину незнаного для людини, тобто моделює таке буття, яке емпірично людина “не прочитує”, оскільки реально нічого подібного не зустрічала. Однак для “розпізнавання” такого нового простору, Рільке вводить предмети, речі, поняття, які властиві людській свідомості й уяві (“довгі вусики”, “оплетені візерунками”, “нетрища дикі”, “купа трухлини глухої”), вони легко засвоюються свідомістю як своє.

У ході сприймання інформації, а також за час перебування в містичному проникненні (розширеному просторі), читач пізнає реальні речі в нереальній ситуації: бачимо, як в однієї речі ускладнення перебуває в певній простоті, в іншої — простота в ускладнені. Це своєрідне розкривання певного об’єкту через окремий Abschattung (відтінок), локальний фрагмент руху його буття, яке, будучи символічно-асоціативним, набирає нових смислів. Відтак просторові грані знову змінюють кордони уявлення. Але тема простору та його інтерпретацій — це окрема тема розмови, якої я не торкатимуся.

Спроба пояснення містичного проникнення цими аргументами не вичерпується, оскільки це стосується, загалом, тільки зовнішньої атрибутивності проникнення. Разом з тим, залишається ще незнане, своєрідне буття-яке-не-з’являється (Сартр). Уявімо себе біля непрозорої води, в яку занурюємо руку і хочемо впіймати велику рибу. Наші дії можна визнати націленими, бо вони спрямовані на об’єкт, який ми апріорно мислимо й уявляємо. Містичне проникнення також постає націленим, воно, зрештою, й здійснюється як наслідок установки на “пошук”, на певне виявлення.

Саме тут і починається межа людських можливостей (уяви, розуму), незнаного можна хіба тільки торкнутися. Така межа, натякаючи на трансцендентність, власне дистанціює фізичну реальність від буття абсолюту. Останнє ж ніби “сповіщає” про свою присутність через певне проявлення в дійсності і постає запоною між двома великими таємницями, між двома великими вимірами: реальним та ідеальним.

Видатні містики, подібно до мотилів, завжди тягнулися до світла останнього, іменуючи його знанням, істиною, а вона ототожнювалася з істинним буттям, знати яке рівнозначно перебуванню в ньому. Це той бар’єр, який у творчості “стримує” проникнення предметного, фізичного світу в незнане. Певно, думаючи саме про цей момент, Кант “зупинив” свій розум, залишивши місце для віри. Саме тут тотальність буття більше не здатна проявлятися, спершу гублячи свою впорядкованість, логічну систематизованість, вона, наче “стирається” на очах.

У містичній поезії — це намагання втекти від людської свідомості, звільнитися від надмірних уявлень про фізичну реальність. В інтенціональності Гуссерля такий процес означає своєрідну “втечу від себе” — утримання від суджень про реальне. Але кожна свідомість, якою б “чистою” та “умоглядною” не була, все таки страждає на “повноту” буття. У розширеному просторі містичної поезії відтак бачимо велике море статики, ані натяку на динаміку. Щоправда, час від часу ще випливають поодинокі “кадрики” фізичної “людської реальності”, але й вони незабаром зникають, аби звільнити місце для таких же поодиноких проявів емпіричної, антропологічної дійсності. Тут власне й перестає бути поезія, оскільки її зображальність і засоби впливу на читача зливаються в єдине — єдине кольору, звуку, думки, емоції. Все це постає незбагненною сірою мрякою.

Тому завжди доцільно говорити про велику небезпеку для поезії, яка криється в містиці, адже абстрагування-зречення останньої від реальності, фактично, унеможливлює поетичну дійсність, у першу чергу, як простір ідеальної проекції, оскільки він заповнюється вибраним (така “художня селекція” життєвого матеріалу, здійснена поетом, не можна сказати, що впроваджується тільки раціонально, навпаки — цьому сприяє складний творчий процес, у якому беруть участь найрізноманітні шари свідомості й психіки, найнесподіваніші емпіричні дані). Тому звернення поета до містичного вираження і моделювання містичного простору завжди, гадаю, повинне враховувати абстрактні “крайнощі” містики, бо інакше поезія не матиме сенсу. А втративши свою віталістичну сутність, вона перетвориться на раціональні вправи абстрактного мислення, на безбарвні логічні схеми, без чуттєвості, без переживання, без віри.