Пiсля демобiлiзацiї в листопадi 1945 р. вчорашнiй солдат на день-два приїхав до Кролевця i вiдразу повернувся до Харкова - вирiшив продовжувати навчання вже не на iсторичному факультетi столичного унiверситету (знав, що пiдокупацiйе перекладацтво закрило йому дорогу до "iдеологiчної" освiти), а на факультетi французької фiлологiї Харкiвського педагогiчного iнституту iноземних мов. Блискуче закiнчив його за два роки, виявивши здiбностi i до викладацької, i до наукової роботи. Про харкiвський перiод дiяльностi Миколи Лукаша з анкетних даних [15] знаємо лише таке:

06.1947 - 09.1948. Викладач Харкiвського педагогiчного iнституту iноземних мов.

09.1948 - 09.1949. Перекладач при УкрНДI лiсового господарства, Харкiв.

09.1949 - 09.1951. Викладач англiйської i нiмецької мов у Харкiвському сiльськогосподарському iнститутi.

11.1950 - 09.1953. Викладач французької i нiмецької мов у Харкiвському державному унiверситетi.

Як бачимо, термiни перебування на посадах у Миколи Лукаша були нетривалими. Бездоганне знання багатьох мов робили його, здавалось би, незамiнним у навчальному процесi, але... Недавнє минуле цупко тримало його в своїх обiймах. Списки викладачiв iноземних мов у тi роки подавалися у вiдповiдний вiддiл ЦК КП(б)У (а також, неодмiнно, - до "органiв" полiтичного нагляду i стеження за неблагонадiйними) i в списках тих було передбачено графу про факт перебування в роки вiйни на окупованiй територiї. Наше намагання знайти данi про Лукаша в тих "партiйних" списках виявилися марними. Отже, найталановитiшого i перспективного викладача не зараховували на штатнi викладацькi посади i вiн був змушений перебиватися погодинними нестабiльними i невеликими (бо наукового ступеня i вченого звання не мав) заробiтками. До того ж i жити пiсля закінчення інституту та виселення з інститутського гуртожитку було нiде.

Микола Лукаш намагався вирватися з того зачарованого верховодами тоталiтарного суспiльства життєвого кола. Написав дисертацiю з iсторичної граматики французької мови. Наукова робота (вiрнiше, особистiсть автора) викликала спротив на кафедрi. Лукаш спалив пiдготовлений текст дослiдження [16]. є пiдстави твердити, що вiн намагався реалiзуватися як вузiвський викладач-українiст - близько 1952 р. читав курс стилiстики української мови студентам редакторського факультету Українського полiграфiчного iнституту iм. I.Федорова у Львовi [17].

I працював, працював до самозречення. Вiдновлював втрачений у вiйну переклад "архiтвору" Й.В.Гете - "Фауста", виношував iншi масштабнi задуми. Його робочим мiсцем в рiзний час стали кiмнатка на двох у студентському гуртожитку, "куток" на Журавлiвцi, канапа, надана на нiчний час у кабiнетi директора НДI лiсiвництва, "власний" столик у науковiй бiблiотецi iм. В.Короленка, де вiн зробився завсiдником...

Про найближче харкiвське оточення Миколи Лукаша вiдомо небагато. Мабуть саме наприкiнцi 40-х чи на початку 50-х рр. вiн заприязнився з Iваном Вирганом. °х могли зблизити й спiльнi лексикографiчнi iнтереси. Бухгалтером на Харкiвському пiдшипниковому заводi до 1956 р. працював Василь Мисик [18], у спiвавторствi з яким пiзнiше було укладено два видання книги перекладiв iз Р.Бернса.

Микола Лукаш прагнув вiдновити зв'язки з унiверситетськими друзями. В Києвi не пiзнiше кiнця 1948 р. зустрiвся з академiком М.Калиновичем, розповiв про переклад "Фауста" i викладацьке поневiряння. Михайло Якович порадив влаштуватися на будь-яку роботу i завершувати переклад, обiцяв розповiсти про Лукаша своєму друговi Максиму Рильському [19]. Невiдомо, чи встиг це зробити Калинович, бо невдовзi помер.

Про обставини надходження рукопису перекладу "Фауста" до М.Рильського, знайомства з ним i передачi до видавництва як анонiмного писали багато авторiв. Бiльшiсть з них не датує подiї, або вiдносить її до 1952 р. Мiж тим маємо документальне свiдчення - лист Рильського до Харкова, датований сiчнем 1950 р. Поет-академiк повiдомляв Лукашевi, що переклад "Фауста" зацiкавив його i що рукопис передав до Держлiтвидаву [20].

Рецензування "архiтвору" Гете йшло важко. Найдовше рукопис затримався у Л.Первомайського - ледь не три роки, - який, зрештою вiдмовився його рецензувати. Несприйняття принципiв перекладу, запропонованих М.Лукашем, визнаний авторитет оприлюднив лише в статтi 1966 р. [21]. Але рецензування все-таки мало мiсце i перекладач мусив реагувати на зауваження. Вже в 90-х рр. було опублiковано листа 1952 р. до видавництва з приводу критичних закидiв щодо вживання архаїзованої лексики. Згодом цi зауваження були вiднесенi публiкаторами до 1980 р. i атрибутованi як вiдповiдь на критику В.Коптiлова [22].

На початку 50-х рр. М.Лукаш "наїздами" бував у столицi. Вже грунтовно зазнайомився iз Максимом Рильським, видавничими працiвниками, зокрема, вiдомим перекладачем Миколою Терещенком. Тодiшнiй редактор Держлiтвидаву поет Олесь Жолдак, виступаючи в Будинку лiтераторiв на творчому вечорi з нагоди 80-рiччя М.Лукаша (грудень 1999 р.), згадував, як розповiв про нiкому з видавцiв невiдомого автора з Харкова своїй дружинi євi Нарубинiй i швидко з'ясувалося, що йдеться про її однокурсника довоєнних унiверситетських часiв.

Микола Лукаш намагався опублiкуватися також i в журнальнiй перiодицi. Подав добiрку поезiй до "Днiпра", але iм'я автора викликало в редакцiї певну засторогу: наприкiнцi 1946 р. там було вмiщено вiрша "Велика вахта" [23], де славився "вождь усiх народiв" Сталiн, який безсонними ночами вершить iсторичну мiсiю. Автор з м.Старобiльська, недавнiй в'язень гiтлерiвських концтаборiв, невдовзi був репресований i сталiнським режимом, запроторений до ГУЛАГу. Отже, його iм'я i твори стали забороненими. Iван Савич (Лук'яненко) не знав, що в лiтературу входить його довоєнний однокашник Микола Лукаш i прибрав собi такий псевдонiм. Поки це було усвiдомлено й журналiстами "Днiпра", спливло чимало часу. I.Савич твердить, що зрештою добiрка вiршiв справжнього Миколи Лукаша виявилася надрукованою [24], але нам тих публiкацiй