Чехословаччині, куди Улас Самчук переїхав з Бойтена. "Німецький" період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільнослухач, студіював у Бреславському університеті, мама Германа Блюме - Германіна фон Лінгейсгайм люб'язно приютила "обідраного українця" у своєму помешканні й терпляче навчала його німецькій мові. І ще цікавий достовірний факт. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п'ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року випустили письменника якого арештували 20 березня цього ж року з Рівненської в'язниці,. Герман Блюме у Рівному працював на посаді начальника цивільної поліції райхскомісаріату "Україна".
Бойтен і Бреслав стали для Уласа Самчука благословенням у велику літературу. Звідси він надіслав до "Літературно-наукового вісника" свої перші "новелі", там виникли задуми більших романів. У спогадах "Мій Бреслав" Улас Самчук стверджує, що саме у цьому німецькому містечку "в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої "Волині". [9]
З 1929 по 1941 рік Улас Самчук жив у Празі: "У житті кожної людини є час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий... Але все-таки тут я визрів як письменник, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя..." [10]
Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке торило "його Прагу", Улас Самчук називає Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. [11]
У Празі Улас Самчук належав до Студенстської академічної громади. "Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс". [12]
Український письменник Улас Самчук саме у Празі написав у 30-ті роки роман "Кулак", спрямований на захист життєдайних спроможностей українського селянства, роман "Гори горять" - про боротьбу закарпатських гуцулів за своє соціальне та національне визволення, у 1933 році з-під пера волинського письменника вийшов роман "Марія" - про організований сталінсько-більшовицькою системою СРСР голодомор. Слід сказати, що одночасно із "Марією" Улас Самчук працював над романом-епопеєю "Волинь" у трьох частинах, робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою - з 1935 по 1937 роки. Саме роман "Волинь" приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук, "У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман "Волинь" (як і Володимира Винниченка за "Сонячну машину"). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами". [13]
Печально і яскраво водночас відтворила "історичну несправедливість" талановита рівненська письменниця (до речі, внучка Василя Бухала - дерманського сусіда і однокласника Уласа Самчука - Р.Р.) Лідія Рибенко у вірші "Уласові Самчуку":
Не так вже їх багато на Землі -
тих іскор Божих творчого горіння.
Сяйне одна чи дві на покоління
метеоритним спалахом в імлі...
Яке блаженство і який то біль -
людської пристрасті терпке причастя...
Але чи є, скажіть, великим щастям
творить шедеври у краю рабів?
Віншують нобелістів королі,
у троннім залі - урочисті речі,
та не тобі. У тебе - хрест предтечі
лауреатів вільної землі. [14]
Улас Самчук своє перше оповідання "На старих стежках" опублікував у 1926 році у варшавському журналі "Наша бесіда", а з 1929 року став постійно співпрацювати з "Літературно-науковим вісником", "Дзвонами" (журнали виходили у Львові), "Самостійною думкою" (Чернівці), "Розбудовою нації" (Берлін), "Сурмою" (без сталого місця перебування редакції).
Прага привела Самчука у велику літературу, Прага привела його й у велику політику. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ - Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.
Феномен літератора й публіциста Уласа Самчука досі загадковий. Адже, по суті, жодного вишого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Але його розуму, мисленню, знанню світової літератури можуть позаздрити навіть випускники Сорбонни та Американських університетів. Кожну науку Улас Самчук опановував без вчителів, самотужки. Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
Його жоден вуз не вчив "на письменника" і "на журналіста", але він досяг впродовж свого нелегкого й довгого творчого життя вершин світового письменства та публіцистики. "З його талантом він міг стати дуже легко письменником, не менш великим, німецьким, чеським, польським чи навіть українським з чужою тематикою. Але він лишився вірним народові й землі, звідки взяв своє фізичне, духовне й національне коріння. Всі його твори написані українською мовою, всі мають українську тематику". [15]
Після Другої світової війни Улас Самчук пише чимало літератрнних полотен, зокрема: трилогія "Ост" ("Морозів хутір", "Темнота", "Втеча від себе"), "Юність Василя Шеремети", "Чого не гоїть огонь", "На твердій землі", "Планета Ді-Пі", "Слідами піонерів", "На білому коні", "На коні вороному", "П'ять по дванадцятій"