Поет осмислює любов у трьох основних вимірах. В суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця) , суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу і просто-до людини, близької і далекої, знайомої і незнайомої ) і, нарешті, у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту , основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життеспраглих сил.

“У поезії Миколи Вінграновського- дивовижна щільність кадрів граційна плавність переходів від одного плану до іншого, невимушеність, з якою поєднуються речі, здавалося б, непоєднувані. А ще- відчуття якоїсь абсолютної свободи, незаданості, непередбачуваності при чіткій внутрішній організації, а в деяких творах- навіть спланованості лірики”,- так відгукується у журналі “Дніпро” Світлана Антонишин про збірку Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю ”.11 Антонишин С. Я вас люблю ... // Київ . – 1992 . – с. 118

Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне.

І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.

Про що б не писав Микола Вінграновський , він пише не з гніву ітим більше не з ненависті, а з любові.І навіть найгостріші ркчі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом,зворушливою людяністю і добротою.

У збірці знайшла місце поезія,яку не називають ні сексуальною, ні еротичною,але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття.Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними ,небесними,як у вірші М.Вінграновського:

Коли моя рука то тиха то лукава,

В промінні сну торкнеться губ твоїх

І попливе по шиї і небавом

Зплеча на груди ,і з грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби слава,

Червонооким пальчиком майне

В мемонній тиші і коли мене

І темну глибину повергне темна слада-

У білій лодії тоді ми пливемо

По водах любощів між берегами ночі:

І голоси у гніздах ластівочі

Стихають тихо… Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,

І спить рука в руці, і на щоці

Краплина щастя, виказана болем,

До ранку світиться…1

Як передано тут вищу мить взаемного саморозкриття в любові, щастя взаемопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих!

Це мить щасливого спокою: “проміння сну”- сонцем осяяний сон, “тиша лимонна”, “голоси у гніздах ластівочі стихають тихо”- яка тут доречна тавтологія, що передає тишу! Засинає хмарина понад полем із своїм золотим кермом і, нарешті, спить рука в руці. Кожен рух в цьому щасливому спокої сповнений плавності: його” рука, то тиха то лукава”, пливе по шиї коханої невабом, її рука “солодка, ніби слава”. Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: “У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…”

“Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття , ця лодія біла, значить, чиста,хоч і пливе “по водах любощів між берегами ночі.”Тут ніч і “темна глибина”,в яку повергає ”темна слада”, створюють атмосферу інтимної таємничості”.1

Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті- щастя до сліз.

Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і “темної слади” , завершується образами світання і ранку- переходом із ночі любощів у день, у будень життя.

“Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі”2,-говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.

Принципи моралі ,етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики . Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду,у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених

смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива , дитинної безпосередності.

Відкривається збірка віршем “Синьйорито акаціє, добрий вечір…” Ліричний герой веде розмову із акацією,коли “осінь зійшла по плечі” ,- він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов язку.

Ліричний герой запитує:

Сеньйорито , колюче щастя,

Що воно за таке-любов?1

Пройшов він немало життевих доріг, “відходились усі мости”, відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала ліричному героєві давно притуплене почуття. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання поет передає за допомогою звертань: “сеньйорито акаціє”, “пожежо моя”, “колюче щастя”; баимо, що ліричний герой шанобливо звертається до акації на “ви” . Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:

Коли ж- здрастуйте, добрий вечір…

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито , вогонь на плечі-

Осінь,ви і осінній я…

Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до