Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники модерністських новацій опинялися віч-на-віч з проблемою мистецької якості, майстерності, досконалості слова, - якраз тоді, коли йшлося про практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів.

І якщо С.Єфремов (як автор статей “В поисках новой красоты” - 1902 р. та “На мертвой точке” - 1903 р., надрукованих у журналі “Киевская старина”) не мав рації, залишаючи за українською літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні “плакси” молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам “нового містичного неба” про грішну “землю”, а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант… (13)

Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано - ідеолог модернізму), визнаючи цілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного “телячьего восторга” та сліпого копіювання чужих зразків: “...з другого боку, треба ствердити, що всі майже наші екскурсії в “Європу” були нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно цінним, а більше з відпадками багатого стола і старалися в себе вмовити, що дійсна “Європа”, дійсна культура куди богатша від нашої “питомої”. В обох випадках очевидно, ми виходили як найгірше. З одного боку наші “яничари” тратили вповні розумінь, народної душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію якого-небудь сутеринового літерата з “Європи”, - з другого ж боку наші “просвітителі” насильно почали імпортувати чужу тандиту, не уміючи орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та вмовляти в публику, що се “первий сорт”. А взагалі, для одних і для других українська література була панною в “короткій сукенці”. Хотячи зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного “півсвітка” Європи.

... Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми - хоч би й які вони були принадні,- щоби замісць скріплення рідної літератури елементами чужих течій не вносити розлад на отрую”.(14)

Це надзвичайно важливе застереження було висло М.Євшаном у 1912 році, коли в українському літературному житті помітними стали й деструктивні явища, що виглядали як зворотній бік “інтернаціоналізації літературних уподобань та