Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Ідея безсмертя народу в романі Михайла Стельмаха «Правда і кривда»

Більше ніж півстоліття вже минуло після Великої Вітчиз-няної війни... І ніколи не загояться рани в серцях і душах учас-ників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися і віри-ти. Ми схиляємося перед мужністю людей, які пройшли через те страшне пекло.

Закінчивши 1961 року трилогію «Хліб і сіль», «Кров люд-ська — не водиця», «Велика рідня», Михайло Стельмах продов-жує розробляти тему народу і величі його духу, тему безсмертя народної правди, що перемагає і в війні, і в післявоєнному важ-кому житті.

У романі «Правда і кривда» розповідається про життя україн-ського села в останні роки війни та перше невоєнне літо.

Автор показує також богатирську Стійкість і витримку воїнів на тлі пекельних випробувань: «Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гра-натами». Багато хто з воїнів не сподівався вижити, але всі вони чесно виконували свої обов'язки кожен на своєму місці.

Згадаймо один епізод, у якому виразно відчувається сим-волічність прізвища головного героя роману~Марка Безсмерт-ного. У церкву, де розмістили поранених, не ввійшов, а влетів молодий полковник. «Він запитав:—

Тут Марко Безсмертний?—

Тут всі безсмертні! — суворо відповів немолодий воїн, в кого груди і всі ордени були залиті кров'ю.—

Вірно, вояче, — відструнився полковник. — Тут всі без-смертні!»—

Справді, народ, який переміг у такій війні, —: безсмертний.

Коли ми ближче знайомимося в романі Михайла Стельма-ха з Марком Безсмертним, впевнюємося, що народ, серед якого народжуються такі мужні і самовіданні люди, матиме завжди незламаний дух. «Хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, я буду до останнього служити людям», — таке життєве кредо Марка — воїна, трудівника, людини-творця.

Марко мріяв, щоб життя було мирншм і він міг орати, сіяти, милуватися землею, любити. Викликаєжшру симпатію його лю-дяність, доброта, прагнення всіх зробити щасливими. Він радить молодій вчительці, що прибула до села, не тільки вчити дітей читати й писати, а й наповнювати дитячі серця любов'ю, людя-ністю. Сам Марко, за словами діда Євмена, справжній чоловік, «що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого...».

Особиста трагедія — дружину Оленку німці розстріляли, доч-ку відвезли до Немеччини — не очерствила душу його, а зроби-ла особливо чутливою до людського горя. Він бере до себе хлоп-188

чика Федька, який залишився сиротою, потребував особливої уваги, і це робить образ Марка особливо привабливим.

Символічною є остання сцена роману, коли Марко звертається до свого бронзового погруддя, що стоїть у квітучому саду в сяйві двох Зірок Героя, і застерігає: «Ну, коли вже тобі випало сто-яти і днями, і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не випов-зла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити — орати, сіяти...» Так, справді, вічні турботи селянина про хліб .на селі завжди будуть перемагати і смерть, і зло. ^

Михайло Стельмах, будучи правдолюбом і життєлюбом, у романі переконливо довів перемогу добра над злом. Повертаєть-ся з чужини донька Марка, Безсмертний знаходить своє кохан-ня, люди в колгоспі стали жити краще — усе це'виражає оп-тимізм і надію. Та й кожен з образів допомагає нам зрозуміти мудрість життя, любов до нього. Отже, безсмертя народу — в його правоті, правдивості.

«Вітрами й сонцем Бог мій шлях помітив»

(за поезією Олени Теліги)

Доля... часто ми зітхаємо, кажучи: «Ах, якби знати, що з нами буде в майбутньому!» А я, коли чую ці слова, дякую Бо-гові за те, що не знаю. Неймовірно важко жити, коли знаєш своє майбутнє, але нічого не можеш змінити. Але деякі — ро-зуміють, відчувають, знаюігь, і все одно йдуть вперед. До таких обраних і належить Олена Іванівна Те ліга.

Жінка, яку Бог наділив красою і талантом, ніжністю і силою, жінка, яка знайшла свій шлях, щоб залишитися на ньому своїм життям, а потім — останній словом, поглядом, подихом..1 Наше криваве XX століття не здивуєш смертю людини, не налякаєш знищенням митця. Скільки вже таких митців прийняла наша земля! Але ця втрата — особливо жахлива, тому, що ми втрати-ли і забули, Забули на довгі роки...

Доля Теліги вразила мене. Дівчинка, яка народилася в Пе-тербурзі, пройшла довгий шлях за свої такі короткі тридцять п'ять років. Все було в її житті: алети і падіння, туга і радість, — не було тільки спокою. Та вона йбгр і не хотіла:

Якогось вітру, сміху чи злоби! Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати, Щоб крикнув хтось — ненавидь і люби, — І варто буде жити і вмирати.

Перетворення Єлени Прекрасної (як називали Олену Телі-гу російські емігранти) на полум'яну українську патріотку ста-лося, коли дівчина дочула, з якою зневагою російські монархі-сти говорять про мову її батьків. З того часу вона почала спілкуватися, а потім і писати виключно українською мовою.