Реферат на тему:

“Історія української літератури 1917-1919 рр.”

План

Вступ.

Друге десятиліття ХХ ст. для української літератури – найплідніше пора.

Відкриття україномовних навчальних закладів.

Українська преса і книгодрукування.

Вплив жовтневої революції на розвиток літератури.

Висновок.

1. Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами.

Та ще – вперте й цілеспрямоване, впродовж віків, спотворення історії України, викорінення історичної пам’яті народу (щоб “од козацтва, од гетьманства високі могили – більш нічого не осталось” – Т.Шевченко), фальсифікація історії української культури і літератури.

Промовистий факт: жодна з історій української літератури, написаних до 1917 р., не видавалася в “радянський час”, а такі, як “Історія літератури руської” (1882-1894) О.Огоновського, “Історія української літератури” М.Грушевського (тт.1-5, 1923-1927), “Начерк історії української літератури” (1909-1912) Б.Лепкого, “Історія українського письменства” (1912) С.Єфремова та ін. були позначені найнищівнішими ярликами; відомий “Нарис історії українсько-руської літератури...” І.Франка (1910) чи видана у Львові тритомна “Історія української літератури” (1920-1924) М.Вознака просто замовчувалися.

2. Друге десятиліття ХХ ст. для української літератури – найплідніше пора. В тій порі водночас працювали І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, О.Маковей, В.Стефаник, М.Черемшина, Л.Мартович, С.Васильченко, В.Cамійленко, А.Тесленко, М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, ще живі були І.Нечуй-Левицький та П.Мирний... Подумаймо: ціле суцвіття зірок першої величини, яких історія, коли приходить на те час, називає іменням класиків. А поруч з ними вже торували свої шляхи А.Кримський, М.Яцків, С.Черкасенко, Г.Чупринка, М.Чернявський, Б.Лепкий, Н.Романович-Ткаченко, Л.Старицькі-Черняхівська; розпочали свою творчість М.Рильський, П.Тичина, М.Семенко. Поважні здобутки мало наукове літературознавство – насамперед завдяки працям М.Драгоманова, І.Франка, С.Єфремова, М.Грушевського, М.Возняка, В.Щурата. Розвивалася літературна й мистецька критика (В.Горленко, М.Вороний, М.Євшан та ін.).

Одне за одним з’являлися літературні видання. Незміцніла ще українська преса великого значення надавала літературно-художнім публікаціям.

Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції – і мистецької, і наукової.

3. Наведемо деякі факти, що засвідчують небувале доти піднесення українського культурного життя в 1917-1919 рр., навіть за умов жорстокої громадянської війни та інтервенцій.

Уже в березні 1917 р. в Києві відкрито Українську гімназію ім. Т.Шевченка та 2-гу Кирило Мефодіївську гімназію. У березні – квітні з’явилися щоденні газети “Нова Рада” (за ред. А.Ніковського), “Робітнича газета” (за ред. В.Винниченка), “Народна воля”, далі дістала назву “Боротьба” (за ред.М.Шрага) та ін. Створено Українську педагогічну академію, відкрито Український народний університет у Києві (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет), Історико-філологічний факультет у Полтаві; влітку 1918 р. був заснований, а 22 жовтня офіційно відкритий Український університет у Кам’янці-Подільському. Генеральний секретаріат освіти, яким керував І.Тешенко, вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання; в різних містах України було створено понад 80 український гімназій.

За гетьманату 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію наук у Києві, як очолив В.Вернадський; серед її фундаторів були М.Василенко, С.Єфремов, А.Кримський, В.Науменко – видатні діячі української науки. Ще раніше, 2 серпня, були створені Національна бібліотека української держави, а 5 листопада – Українська державна академія мистецтва; Державна археологічна комісія, Державний архів. Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, багато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтв і Національної Культури.

Особливо разючим були успіхи української преси та книгодрукування. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв; у 1918 – їх налічувалося вже 104; приватні, кооперативні, при “Просвітах” та громадський організаціях. Серед них: “Час”, “Вік”, “Дзвін”, “Криниця”, “Вернигора”, “Сяйво”, “Друкар”, “Союз” (Харків), “Сіяч” (Черкаси), “Промінь” (Сміла). “Рух” (м.Вовча), “Народний стяг” (Одеса), “Селянська самоосвіта” (Одеса). Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні (1918 р. їх було в Києві 40, Катеринославі – 6, Одесі – 5 і т.д.); діяло навіть українське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі. 1918 р. створено “Український видавничий кооперативний союз” (Книгоспілка), “Дніпросоюз”, “Українську школу”. Одним із найпродуктивніших було видавництво “Дністер” у Кам’янці-Подільському; (це місто на Поділлі стало значним видавничим центром, оскільки в 1919-1920 рр. там було розташовано урядові установи УНР). Динаміка випуску українських книжок за назвами досить промовиста: 1917 рік – 474; 1918 – 1084; 1919 – 665. Хоча того ж 1919 р. створюється Державне Видавництво України в Харкові.

Прикметною особливістю цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Новим для України явищем був вихід (переважно на Поділлі) офіційних урядових видань: “Вісті з Української Центральної Ради”, потім “Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки”, вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів. З культурологічних і літературно-мистецький видань слід відзначити квартальник історії, літератури, культури і мистецтва “Наше минуле” (Київ, 1918-1919 рр.) за редакцією В.Королева-Старого, пізніше М.Зерова; “Літературно-критичний альманах” (1918), в якому брали участь переважно символісти П.Савченко, Я.Савченко, Д.Загул, О.Слісаренко; “Шлях” (1917-1918) за редакцією М.Шаповала й О.Мицюка.

Всього в Україні 1917 р. діяло 106 друкованих видань, 1918 – 212.

Всі названі вище факти і явища українського національного відродження припадають переважно на період УНР та гетьманської держави. Цю обставину за радянської доби замовчували. Натомість в емігрантській науковій літературі інколи всі здобутки в культурі періоду “визвольних змагань” (1917-1920 рр.) постають як заслуга уряду УНР чи сил, на неї зорієнтованих, - тоді як, починаючи з 1919 р., дещо робили і радянська влада та революційні кола прорадянської