Чимало схожого було і в ситуації молодшого покоління національної демократичної інтелігенції. Не солідаризуючись із більшовицькою владою ідеологічно або морально, багато хто мусив, однак, прийняти її як доконаний історичний факт. Зберігаючи певну внутрішню незалежність, вони, проте, з усією самовідданістю працювали на ниві української літератури, скільки можна було обстоюючи її гідність та збагачуючи важливими естетичними ініціативами (тут і “неокласики”, які орієнтувалися на засвоєння античної і європейської культур, на високі естетичні критерії та пошук “вічної краси і правди” – М.Зеров, М.Рильський, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, О.Бургардт; тут і близький до них В.Свідзинський; тут і В.Підмогильний, М.Івченко, Є.Плужник, Б.Антонечко-Давидович та ін.).

Серед молодшого покоління національно-демократичної інтелігенції було й чимало тих, хто, шукаючи активної громадянської позиції, з більшим або меншим драматизмом проходив дистанцію “радянізації”, щоб через деякий час інтегруватися в нову історичну реальність, не зраджуючи, проте, ідеалу творення повноцінної національної літератури (П.Тичина, М.Семенко, М.Йогансен, Д.Фальківський, М.Терещенко, В.Поліщук, О.Вишня, Ю.Смолич, М.Бажан, О.Довженко, Ю.Яновський та ін.).

Помітна, а часом і провідна роль у літературному житті, надто в його організації, належала старій революційній інтелігенції радикального, боротьбистського або більшовицького ґатунку, яка взяла активну участь у революції та громадянській війні, у встановленні радянської влади і цілком ототожнила себе з нею, з соціалізмом (В.Еллан-Блакитний, В.Коряк, І.Кулик, М.Ірчан, С.Пилипенко, П.Капельгородський; окремо в цьому ряду стоять рано загиблі В.Чумак, Г.Михайличенко, А.Заливчий).

А на підході було або й уже включалася в літературну діяльність молода робітничо-селянська інтелігенція, яка брала участь у громадянській війні чи прилучалася до перших заходів радянської влади (М.Хвильовий, Г.Епік, В.Минко, І.Микитенко, І.Ле, Г.Косинка, І.Кириленко, А.Головко, П.Панч та ін.).

У ті роки бурхливих змін відбувала швидка політична й світоглядна революція не лише молодих з неоформленим ще світоглядом (В.Сосюра, який починав свій шлях вояком армії УНР; М.Куліш, що співчував есерам), а й активних партійних діячів (К.Буревій, в роки революції лівоесерівський функціонер).

Значні літературні сили сформувалися в Західній Україні. Там творилися цінності, які виходили далеко за межі регіонального культурного життя. Не кажучи вже про триваючий вплив Франкової спадщини, першорядне значення для всієї української літератури мала активна творчість О.Кобилянської і В.Стефаника. Своє місце на літературній арені посідали Б.Лепкий, В.Пачовський, П.Карманськи й та інші “молодомузівці”. У складному спектрі західноукраїнського літературного життя з його гострою ідеологічною боротьбою за умов відносної політичної свободи й культурного плюралізму невдовзі окреслилися дві полярні орієнтації – на Радянську Україну (А.Крушельницькій, І.Крушельницькій, В.Бобринський, М.Ірчан, який підтримував зв’язки з Галичиною; згодом прийшли молодші – П.Козланюк, С.Тудор, Я.Галан) і на традиції національно-визвольної боротьби, січового стрілецтва, УНР і ЗУНР (Р.Купчинський, О.Бабій). Активним було й католицьке письменство. Поза межами України поряд із старшими, відомими письменниками-емігрантами в літературне життя входили молоді, переважно недавні учасники визвольних змагань, оборонці УНР, Є.Маланюк, Ю.Дараган.

Звичайно, будь-яка “класифікація” літературних сил, що виявили себе під час революції та в перші роки по ній, може бути лише досить умовною і орієнтовною. Йдеться натомість про те, щоб побачити складність і суперечливість процесу, різнорідність його компонентів і різноспрямованість тенденцій, що дістали бурхливий розвиток у найближче десятиліття. Йдучи часом на розрив, а то й на взаємознищення, ці сили й тенденції, одначе, творили об’єктивно єдине (навіть коли суб’єктивно воно не було знане й усвідомлене) духовне поле життя і діяльності українців, українського народу в його сукупності.

Певний історичний парадокс у тому, що доба революції і громадянської війни та перших повоєнних літ – доба кривавих трагедій, пароксизмів нищення, господарської руїни, матеріального і, здавалося б, духовного зубожіння – була і добою бурхливого, часом яскравого літературно-мистецького вияву. Пояснити цей парадокс можна, принаймні, трьома взаємопов’язаними причинами. Перша: піднесення національних сил на початку століття нагромадило великий творчий потенціал, мистецький розвиток набув енергії, що шукала виявлення і за нових обставин, кожна з ліній розвитку прагнула свого органічного вивершення. Друга: сама революційна доба мала й свій ентузіастично-оптимістичний аспект, вносила розмах у мистецьке думання, провокувала масштабні експерименти і – виступаючи багато в чому суперечливо, туманно-багатообіцяючою, з привабливими гаслами соціального й національного визволення – надавала певну свободу, розкутість естетичної уяви, простір для найрізноманітніших надій та ініціатив. Третя: пробудження соціальної активності мас, з одного боку, індукувало активність мистецтва, з другого – долучало до мистецької творчості нові сили (згадаймо Тичинине: “Хлюпни нам, море, свіжі лави...”).

Отже, літературне й мистецьке життя цих років відзначається спонтанністю, строкатістю і часом галасливою змагальністю різних груп, багато з яких гадали, що настав саме їхній зоряних час. Спочатку нова доба посилала найрізноманітніші імпульси найрізноманітнішим тенденціям, хоча дуже швидко її орієнтації почали звужуватися завдяки стабілізації більшовицького режиму.

Список використаної літератури

Дончик В. Історія української літератури ХХ ст. – К., 1993.

Енциклопедія юного історика. – К., 1995.

Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К., 1993.

Солод Ю. Українська література ХХ ст. – К., 1999.

Яременко В. Українське слово. – К., 1994.

Яцків М. Історія ХХ століття. – К., 1998.